Розділ 2

Якби я знала, що подруг більше не побачу, попрощалась би по-іншому. Коли виходжу в компанії двох чоловіків з під'їзду, на дитячому майданчику вже нікого нема. От вони здивуються, коли дізнаються, що саме до мене приїхала підозріла машина. Як приїду на місце, треба буде до них зателефонувати.

З тіткою Лілею прощаюсь у квартирі. Вона ледь стримує сльози і я розумію, що їй важко мене відпускати. Та можливо вона має рацію, час мені зустрітись з рідним батьком. А вона зможе відпочити і їй не прийдеться брати додаткові зміни у лікарні, щоб прогодувати нас обох.

Чоловіки закидають всі мої речі в багажник і ми сідаємо в машину. Помічник займає місце поруч зі мною на задньому сидінні. Інший, котрий постійно мовчить і ледве два слова промовив, вмощується на пасажирське сидіння біля водія.

Коли покидаємо двір, я оглядаюсь, востаннє дивлюсь на дім, в якому прожила майже дев'ятнадцять років.

- І куди ми їдемо? - цікавлюсь у помічника, згадавши, що я навіть не спитала, де живе мій батько.

- У столицю, - відповідає. - Там зовсім інше життя. Вам сподобається.

- Неодмінно, - не втримуюсь від сарказму.

У столиці я ніколи не була, і як там, уявлення не маю. Та судячи з дорогої машини, мій батько справді досить багата людина і тітка тут не збрехала.

Наш шлях триває добрих пів дня і ми майже не зупиняємось. Лише декілька раз заїжджаємо на заправку і я користуюсь цією можливістю, щоб сходити в туалет і купити хот-дога, перекусити. Помічник пропонує оплатити їжу, але я відмовляюсь.

- Я здатна собі купити хот-дог, - сухо відповідаю.

- Я знаю, та Володимир Іванович велів мені купувати вам усе, що ви побажаєте, - лагідно каже помічник.

- Чого б це така щедрість? - мружусь на нього. - Вісімнадцять років він мене навіть знати не хотів. Що змінилось?

- Можливо він з віком зрозумів свою помилку.

- Може його помилка була - зв'язуватись з моєю мамою і псувати її життя? - я навіть не приховую, що новоспечений батько мені не подобається.

- Не мені осуджувати.

- Звичайно, ви на нього працюєте.

Сідаю в авто і решту шляху намагаюсь ігнорувати усіх, хто в ньому знаходиться.

Ближче до столиці відчуває легке хвилювання. Я не знаю, що чекає попереду і як мене будуть зустрічати. Чи взагалі зрадіють моїй появі? І чи буду я бажаною гостею в будинку батька.

- Розкажіть мені про батька, - звертаюсь до помічника після досить довгої мовчанки.

Чоловік дивиться на мене здивовано і схвально киває.

- Що саме ви хочете знати?

- Він одружений? - чомусь думка, що в мене може бути мачуха, трохи лякає. Відразу перед очима з'являється зла відьма з казок.

- Так, його дружину звати Лариса. Вони одружені двадцять років, недавно святкували ювілей. У них є дочка Кароліна, їй дев'ятнадцять.

- У мене є сестра, - дивуюсь, хоч не повинна.

Звичайно в нього є ще діти, окрім мене. Дивно б було сподіватись, що він живе сам.

- Зачекайте, виходить, коли він мутив з моєю мамою, то вже був одружений? - перепитую шоковано.

- Виходить, - без жодних сумлінь знизує плечима. - Я не знаю. Я працюю у нього десять років, а що коїлось в його житті до того, мені не відомо.

- Але про мене ви знаєте, - підозріло мружусь. - Давно?

- Якщо чесно, ніхто про вас не чув усі ці роки. Володимир Іванович недавно відкрив цю таємницю, і то не всім. Знаю лише я і його мама.

- Моя бабуся, - промовляю заворожено.

Завжди хотіла мати бабусю. Я так заздрила подругам, котрі постійно їздили провідати своїх рідних стареньких, а звідти повертались з різними подарунками у вигляді в'язаних шкарпеток, чи відро абрикос.

Тепер і я маю бабусю, тільки чи потрібна я їй? Скоро дізнаюсь.

- Катерина Юхимівна сувора і справедлива жінка, - каже з гордістю Сергій.

- Ви так натякаєте, що любощів від неї мені не дочекатись? - не втримуюсь від сарказму.

- Можливо, для вас вона зробить виняток, - раптом підморгує.

- Сумніваюсь, - фиркаю і відвертаюсь до вікна.

Замовкаю на деякий час. Обдумую те, про що почула. Значить сестра і мачуха. Чомусь мені здається, що вони не будуть раді мене бачити. І бабуся зовсім не така, як я собі уявляю літніх людей. Бабусі мають бути добрі і пекти пиріжки, а ця точно цим не займається.

І навіщо я взагалі туди їду? Бо цього вимагала тітка Ліля. Вона хоче, щоб я жила краще, але я не впевнена, чи хочу я цього.

Ну нехай, приїду, обдивлюсь усе. Якщо не сподобається, зможу повернутись у будь-яку мить.

- Що ще мені треба знати про цю сім'ю? - квапливо запитую, помітивши на горизонті нечіткі форми міста.

Ми зовсім близько і тепер мої долоні потіють від сильного хвилювання.

- А ще в будинку Володимира Івановича живуть його племінники Віка та Артур, діти троюрідного брата, котрий нещодавно виїхав за кордон. І поки не облаштується, залишив дітей тут.

- Будинок? - дивуюсь. - Я думала мій батько живе у квартирі.

- Ні, Маріє, - дружелюбно усміхається. - Сім'я Крижанських живе у великому будинку, котрий розташований в престижному районі. У їхній власності також п'ять автомобілів, невеличкий лісок за будинком і озеро. Там досить простора територія і є де розгулятись.

- І чим Крижанський Володимир займається, що може собі стільки собі дозволити? - скептично вигинаю брови.

- У нього досить прибутковий бізнес.

Знаю я їхні бізнеси. Напевно накрав, ось тепер і хизується багатством.

Вирішую для себе, що коли приїду до батька, не буду від нього нічого брати. Його гроші мені не потрібні. Просто хочеться глянути на людину, котра не захотіла визнавати рідної дитини. Поживу трішки і втечу, скажу тітці, що не прижилась. З навчанням буде трохи морока, двічі треба буде переводитись.

- Ось і зустрічає нас столиця, - занадто радісно промовляє Сергій, наче він не був вдома цілий місяць.

Його ентузіазму я не розділяю. Перше, що бачу, це поодинокі сірі багатоповерхівки. І переповнені автомобілями дорогу.