Розділ 1

- Цікаво, до кого це такі гості, - примружується Марина, вдивляючись у чорний позашляховик, котрий повільно в'їжджає у наш двір.

- Може, хтось завів собі «папіка», - цокає язиком Ірка.

- Якщо це Олена, то вона не просто завела, а, здається, вже на повідку його водить, - додаю з усмішкою.

- Ага, і дресирує по-своєму, - сміється Марина, зображаючи плескання батогом. - «Голос! Гаманець!»

- Ну вона в нас дівчина з амбіціями. На власну квартиру поки не «напрацювала», але губи й манікюр — преміум-клас, - кидає Ірка.

Ми троє заливаємось сміхом, охочі попліткувати про нашу сусідку з четвертого поверху. Дуже давно, коли ми ще були малими, Олена гралась з нами на дитячому майданчику, а тепер навіть не говорить. Дорогі шмотки, накачані губи, довжелезний манікюр — вона змінилась і змінилось її оточення. Тільки от біда, вона досі живе зі своєю мамою, напевно на власну квартиру від “папіка” ще не заслужила.

- Але в неї є вже хтось, - поправляє нас Ірка. - Я не раз бачила, як за нею приїжджали. І в того чоловіка зовсім інше авто.

- А хто їй заважає завести ще одного? - піднімає брови Марина і штовхає подругу у плече.

Дівчата сидять на лавці, я недалеко від них на гойдалці повільно похитуюсь і уважно спостерігаю, як з машини виходять два чоловіки у чорних костюмах.

- Вони мають підозрілий вигляд, - фиркає Ірка.

- А може це спецслужби за кимось приїхали? - включає свою надмірну фантазію Марина.

- Не вигадуй, - кажу з сумнівом. - Наш двір найнудніший у місті. Тут навіть сумку не вкрадуть, якщо її залишити на лавці.

- Я б не була такою безпечною, - хмуриться Марина. - Це ідеальне місце для сховку злочинця.

- Маринко, не лякай. Я тепер буду боятись ходити на побачення з Дімою, - обіймає себе Ірка.

- Нехай твій Діма підносить дупу і приїжджає за тобою під самий під'їзд, - шипить Марина. Вона давно не задоволена кавалером подруги.

- Тихо, дівчата, - шикаю на них. - Вони зайшли в наш під'їзд.

- Стає все цікавіше.

Годину тому ми вирішили з дівчатами зустрітись на дитячому майданчику потеревенити. Від коли закінчили школу, кожен має свої справи і зустрічі стали рідшими. Тому ми не гаємо часу, коли з'являється вільна хвилинка. Сьогодні неділя, сонячний теплий день, ідеально для дружніх розмов.

Добрих пів години чоловіки не виходять з будинку і ми весь цей час гадаємо, до кого вони приїхали і для чого. Марина миттю відкидається, бо якби це за нею, то вона б за хвилину вискочила з під'їзду і заскочила у позашляховик. Додому до неї ніколи ніхто не заходить.

Нашу розмову з різними версіями перериває дзвінок моєї тітки.

- Слухаю, - відповідаю відразу. У неї хворе серце, тому кожного разу, коли бачу на екрані її ім'я, я трішки хвилююсь.

- Маріє, повертайся додому, є розмова, - її голос мені не подобається і я відразу зіскакую з гойдалок.

- Все добре? Тобі погано?

Подруги затихають і спостерігають за мною уважно.

- Я добре почуваюсь, - зітхає тітка. - Але ти маєш негайно прийти. Це дуже важливо.

- Гаразд. Зараз буду, - вимикаю телефон і дивлюсь на дівчат. - Мені час. Тітка кличе, якась вона схвильована. Шкода, що так мало побазікали.

- Ще побачимось, - махає рукою Ірка.

- А може це до тебе гості приїхали? - не вгамовується зі своїми фантазіями Марина.

- Марино, тобі книги писати з такою уявою, - сміюсь з її слів. - У мене немає багатих родичів. Хіба що моя тітка таємний агент, а всі її хвороби, це лише прикриття.

Прощаюсь з подругами і поспішаю у дім. Коли проходжу повз авто, не втримуюсь і заглядаю всередину. На місці водія сидить чоловік середніх років, поклавши руки на кермо, він проводжає мене поглядом. Я відразу прискорюю хід, засоромившись, що заглядаю туди, куди не потрібно.

Яка мені різниця, хто це? Мене це не стосується.

Та опинившись в коридорі квартири і вловивши ледь помітний запах чоловічого одеколону, підозрюю щось неладне. А потім бачу дві пари чоловічого взуття і серце падає в п'ятки. Невже вони справді до нас?

Біжу на кухню, сильно хвилюючись за тітку. Нащо вона їм потрібна?

- Що сталось? Хто ці люди? - завмираю в проході.

Чоловіки у чорному сидять за нашим маленьким столиком з чашками чаю у руках. Тітка Ліля стоїть в стороні, сперта на стільницю. Невже Маринка має рацію і вони з спецслужби? Але моя тітка навіть таких серйозних людей змусила роззутись і всунула у руки по чашечці чаю. Звідси ніхто не йде, поки не спробує її запашних трав.

- Маріє, вони приїхали за тобою, - голос тітки лагідний і вона дивиться на мене так, наче співчуває.

- Що? Я нічого не зробила, - хребтом пробігається холодок.

Я дуже чемна дівчинка. Я навіть ні разу не крала жуйку в магазині на касі, хоч подруги не раз підбивали на авантюру.

- Ти не зрозуміла, Маріє. Я зараз тобі поясню, - тітка робить крок в мою сторону. У неї чомусь дуже винуватий вираз обличчя. - Ці люди працюють на твого батька. І вони приїхали, щоб завезти тебе до нього.

- У мене немає батька, - стверджую. Відчуваю, як тіло німіє. - Я сирота. Ти сама казала, що він помер дуже давно.

Один з чоловіків підводиться, залишивши чашку на столі, підходить до нас.

- Вітаю, - протягує мені руку, але я ігнорую його жест і лише підозріло обводжу поглядом незнайомця. - Я Сергій Васильович, помічник Володимира Івановича, вашого батька. Він особисто доручив мені привести вас додому, де вас з нетерпінням чекає велика родина.

- Ви напевно помилились, - шиплю, намагаючись вгамувати роздратування. - Але я не маю ні мами, ні батька. І нікуди не поїду з незнайомими людьми.

Кидаю на тітку звинувачувальний погляд, розвертаюсь і вибігаю з кухні. Опинившись в своїй невеличкій кімнаті, гримаю дверми, щоб хоч трохи випустити пар.

За хвилину до кімнати заходить тітка Ліля. Вона зупиняється біля входу, наче боїться підійти ближче. Ще ніколи в житті не бачила в її очах стільки відчаю.