Розділ 8

Пройшов рік.

Сьогодні п'ятниця. Ми знову з колегами йдемо на пиво. Я не звільнилася. Як і радив Юра, залишилася. Але почала шукати нову роботу. Він же, не дивлячись ні на що, розлучився.

Ми стали друзями. Спілкуємося кожного дня, жартуємо. Кожен живе своє життя. Щоп'ятниці зустрічаємося на пиво у барі “Підвал”. Іноді він бере мене за руку чи обіймає. Я удаю, що не помічаю, бо не хочу це забороняти й підсвідомо також чекаю цих моментів.

— Можна тебе обійняти? — Каже тихо, коли ми виходимо палити. — Я так сумую за тобою і за нами.

Мовчу. Раніше обірвала б його слова чи перевела тему. Але не сьогодні.

— Я звільняюся, — кажу йому у відповідь. 

Він заклякає, мовчить.

— Знайшла роботу аналітика в іншій ІТ компанії. Там більше платять. Втричі. 

— Ми більше не побачимося?

— Взагалі-то я планувала продовжувати ходити з вами щоп'ятниці на зустрічі.

Він полегшено зітхає. 

— Якщо буде треба, то звертайся по допомогу.

Киваю. Він нахиляється й цілує мене. Цього вечора я не уникаю його. Не забороняю цілувати чи торкатися. Не впевнена чи ми ще побачимося. І про всілякий випадок хочу попрощатися.

Наступна наша п'ятнична зустріч відбулася через пів року. Спочатку на новому місці я вчилася, потім було багато роботи. І от нарешті відчула, що це місце прийняло мене. Саме в цей момент мені несподівано прийшло повідомлення від Юри:

— Ти прийдеш цієї п'ятниці? 

Я подумала, а чому б і ні. Ми дорослі люди. У кожного своє життя, але між нами було щось хороше, світле. І мені приємно його бачити. Насправді я обманювала себе, бо мені це далося аж ніяк не легко. Коли йшла на зустріч, серце вистрибувало з грудей, мене кидало в гарячий піт, щоки горіли. Перед виходом з офісу я тричі перефарбовувала губи й розчісувалася. 

Коли зайшла до бару, за нашим столиком сиділо десь п'ятнадцять осіб, а може і більше. Багато новеньких. Але головне, що мене цікавило, там був Юра. Він вскочив на ноги, підійшов до мене, допоміг зняти пальто. Його очі блищали, а посмішка не сходила з губ. Таку реакцію неможливо підробити, він справді був мені радий. Ми ще раз обійнялися і сіли за стіл.

Програмісти й аналітики, яких я знала, почали переглядатися. Розумію, що зараз вони вже складають у себе в голові всі пазли. І тепер підуть чутки, що ми з Юрою таємно зустрічаємося. Впевнена, що знову говоритимуть, що Юра розлучився через мене. 

Мене це мало цікавить. Я з ними не працюю. А може тому, що щойно зрозуміла, наскільки він в моєму житті важливий. І як насправді сумую за ним. 

Коли ввечері йду додому, на очі навертаються сльози. Я не хочу повертатися до чоловіка, який погано ставиться до мене і не любить. Я хочу кожного дня бачити Юру — сміятися, жартувати, гуляти вулицями, обійнявшись, дивитися фільми на дивані. Хочу гарно вдягатися для нього й чути компліменти у свою сторону. Я ніби отримала маленьку порцію тепла й знову повертаюся до холодильника, де скоро моє серце замерзне. Де я нічого не відчуватиму. Але рішення свого змінити не можу. Лесі десять років і їй потрібен батько, який її любитиме.

Пройшло шість років.

— Мам, зараз багато програм. Я поїду вчитися за кордон, — донька сидить навпроти мене на кухні й супиться.

— Лесь, хіба в нас університетів мало. Чого так далеко?

— Хочу поїхати до Барселони й вчитися на дизайнера, побачити світ. 

Моє материнське серце не хоче відпускати її. Донька — це єдине світло, яке я маю. Але водночас розумію, що їй там буде краще. Вона повинна збудувати свою долю. 

Тож хоч моє серце обливається кров’ю, упродовж року я вкладаю всі сімейні гроші та весь свій вільний час і сили в те, щоб допомогти Лесі. 

В неї є репетитори, вона вчить іспанську, ходить до художньої школи. Я дивуюся її цілеспрямованості, бо не знаю чи сама б витримала такий графік. Й нарешті ми отримуємо чудову новину, що вона вступила до університету. Їду разом з нею, щоб допомогти орендувати їм з подружкою квартиру й прослідкувати, що в неї все добре. 

Коли лечу літаком назад, ридаю так, що стюардеса приносить мені валеріанку. 

Повернувшись до Черкас, я заходжу в нашу квартиру й раптом відчуваю, що все закінчилося. Що ця сім'я померла. Що більше немає сенсу цього союзу, бо він тримався на моїй любові до доньки та Ромовому почутті обов'язку. Він вийшов з кухні. Уважно поглянув на мене.

— Ти тепер зі мною розлучишся? 

— Мабуть, так, — кажу тихо.

Він киває. Втуплюється поглядом в підлогу. Повертається назад на кухню. Я не йду їсти. Мені ніяково знаходитися з ним в одній кімнаті. Роздягаюся, приймаю душ і відразу йду спати. А наступного дня ми подаємо на розлучення.

Через місяць я знову з'являюся на п'ятничному пиві. Дивно, що ми досі збираємося. Юра вже давно працює на себе. Я змінила два місця роботи. Антон також в іншій компанії. Ті, кого знали — роз'їхалися, розлетілися. Майже закінчилася ера “Підвалу”. 

Ми замовляємо пиво, піцу. Й поки Антон відійшов до вбиральні, я повертаюся до Юри й обіймаю його.

— Я розлучилася, — тихо кажу.

Він завмирає. Обіймає мене у відповідь.

— Насправді, не обманюєш?

Киваю. Сльози застилають мені погляд. 

— Як ти дивишся на те, щоб переїхати до мене?

Мовчу. Думаю. Мені приходить думка, що як зараз відмовлюся, то втрачу останню можливість провести життя з коханою людиною.

— Я згодна.

Він стискає мене в обіймах сильніше.

— Нарешті, дочекався, — тихо шепоче.