Розділ 7

Роман підходить до нашого столу. Знайомиться з усіма. Вітається. Сідає біля мене. Він п'яний, але тримається спокійно. Я дуже переживаю за його спілкування з Юрою, але, як не дивно, вони знаходять спільну мову й здається навіть, що Юра сподобався моєму чоловікові. А от хто йому не сподобався, так це програміст Антон. Антон молодий хлопець — яскравий, голосний, жартує постійно. І судячи з того, які погляди кидає на нього Роман, чоловік вирішив, що це і є його конкурент. 

Через кілька годин за столиком лишаються Юра, Я, Антон і мій чоловік. Всі інші розійшлися у своїх справах чи на різні зустрічі. 

— Чого ти так на неї витріщаєшся? — Раптом гарчить мій чоловік. Він звертається до Антона.

— Ти про що? — Дивується той. — Я на всіх однаково дивлюся. 

— Тобі в морду дати? 

— Ну дивись, щоб я здачі не дав.

— Що? Ти остаточно охрінів?

— Ром, перестань, — намагаюся заспокоїти чоловіка. Він штовхає мене рукою боляче в плече. Я ледь не падаю, але мене ловить Юра.

— Пішли вийдемо! — Кричить Роман Антону. Його очі наливаються кров’ю, обличчя червоніє. 

— То пішли. 

Вони йдуть на вихід. Ми з Юрою біжимо слідом.

— Отут постій, — Юра відводить мене вбік. Сам повертається й намагається розняти чоловіків.

— Не чіпай мене чуєш. Я сам розберуся.

Він намагається відштовхнути Юру, але той міцно тримає його. Я не хочу, щоб через мене хтось постраждав і мені дуже соромно за чоловіка. Викликаю таксі. Коли машина прибуває, підходжу до чоловіка.

— Поїхали додому?

— Надю, не треба, — каже Юра. — Тобі не можна з ним зараз їхати.

Та на диво Роман спокійно йде до машини. Сідає позаду.

— Якщо він чіпатиме тебе, зателефонуй мені.

— І що? Ти кинеш дружину посеред ночі й приїдеш? — Кажу з сарказмом.

Він тупить погляд. Я знаю, що він не приїде. І що як щось станеться, за мене заступитися нікому.

Коли ми приїжджаємо додому й заходимо до квартири, Роман бурмоче:

— То це Антон твій коханець? Я вгадав?

— В мене немає коханців. Не вигадуй.

— Розкажи мені.

Він знімає чоботи й, хитаючись проходить в спальню. Завалюється на ліжко.  

Наступного ранку я підходжу до Антона:

— Мені дуже соромно за поведінку чоловіка. Вибач, будь ласка. 

— Все нормально. Людина випила зайвого. З ким не буває. Вважай нічого не було.

Він усміхається і мені відразу легшає. Я кличу Юру на балкон. Ми виходимо.

— Дякую, що намагався захистити. За мене давно ніхто не заступався. 

— Немає за що, — він дивиться серйозно. — Я переживаю за тебе.

Не можу відвести погляду. Від учора відчуваю до нього щось нове. Якесь тепло у грудях. 

Він бере мене за руку. По шкірі пробігають електричні імпульси від кожного його дотику. 

Потім ми розходимося працювати. Весь день я думаю про нього. Ввечері він проводить мене до зупинки. 

— Не треба їхати зі мною. — Кажу тихо. — Якщо Рома побачить, то буде знову скандал. 

— Але мені хочеться побути ще трішки з тобою. Бо побачу тебе аж завтра. 

Я киваю. Розумію про що він. Мені теж хочеться, щоб цього часу, коли він поруч, стало більше. 

В маршрутці він сідає біля мене. Я озираюся, щоб впевнитися, що нікого з колег навколо немає. Потім киваю йому й усміхаюся. Він бере мою руку у свої долоні. Підносить до губ, цілує. Ми майже не розмовляємо. Всю дорогу просто так сидимо. 

На моїй зупинці виходимо. Й з кожним кроком, який наближає мене до дому, ніби хтось висмоктує щастя з моєї душі. Стає темно, порожньо й тривожно. Я прощаюся, а він раптом цілує мене. Ми домовлялися, що між нами нічого не буде, але Юра не дотримує обіцянки. Моїм тілом прокочує хвиля тепла. Ще кілька секунд я стою й дивлюся на нього. Потім розвертаюся й біжу додому до свого чоловіка й доньки.

Пройшло три роки.

— Надь, нам треба поговорити, — Юра підходить до мене вранці.

— Це щось термінове? — Морщу лоба. — Бо мені завдання зараз дали.

— До вечора почекає, — каже з сумнівом. — Давай після роботи зустрінемося.

Він йде. А я починаю хвилюватися. Що там такого сталося. 

Нарешті о шостій, коли колеги розходяться по домівках, ми виходимо з офісу. Він бере мене за руку. Так і йдемо до бару “Підвал”.

— В мене усього пів години, — відразу кажу. — Я не відпрошувалася.

Він киває.

— Я розлучаюся. Сьогодні дружині сказав про це, — говорить, коли ми сідаємо за столик.

— Ти що? — Ошелешено дивлюся на нього. — Навіщо?

— Бо я кохаю тебе й не хочу жити з іншою жінкою.

— А як же діти? — Панікую. — Я не просила тебе йти з сім'ї.

— Не просила. Я сам так вирішив.   

Дивлюся на підлогу. Кілька секунд обмірковую те, що сталося.

— Нам треба припинити стосунки. Відтепер між нами нічого немає.

— В якому сенсі? — Його очі округлюються. В них промайнув біль.

— Ти можеш хоч розлучатися, хоч ні, але я від свого чоловіка не піду. В мене є донька. І вона любить свого батька, а він її. 

— Навіщо ти так? 

— А як я маю вчинити? Піти від чоловіка з дитиною і ми житимемо втрьох?

— А чого ні?

— Я пам'ятаю як це жити з вітчимом. Нічого хорошого. На цьому все. 

Встаю і йду додому. Він залишається сидіти. 

Цієї ночі я не спала ні хвилини. Все думала. Лесі дев'ять років. Я не хочу, щоб вона проходила через розлучення батьків, щоб жила з чужим для неї чоловіком. Я пам'ятаю свої тринадцять, коли вітчим відчитував мене за щось, а мати з ним сварилася на кухні. Перед очима постає, як він кричав їй, що вона неправильно мене виховує. Це назавжди закарбувалося в моїй голові. Я у своєму домі тоді почувалася гостем. Не могла розслабитися в його присутності. Слідкувала скільки я перед ним їм, коли лягаю спати, що одягаю. Бо за це на мене не просто кричали. Він міг і промовчати. За це мене осуджували. Мені тоді так не вистачало любові, щирого ставлення. Відчуття, що я вдома і щоб не зробила, мене зрозуміють. Не хочу, щоб Леся почувалася так само. Щоб вона була самотньою у цьому світі.