Розділ 6

Пройшло два роки.

Заходжу до кімнати доньки. Леські сьогодні виповнилося шість. Я дивлюся на її безневинне симпатичне личко й не можу повірити, що вона так швидко росте. Наступного року вже в школу. Важко уявити, що вона колись була малесеньким клубочком, який я народила. Виходжу з кімнати. Йду на кухню підігрівати картоплю й котлети. Роман телефонував. Казав, що затримується на роботі, але скоро буде. Як завжди п'яний і роздратований. Накриваю сковороду кришкою. Йду на балкон. Запалюю сигарету. Розмірковую про свій шлюб. Ми разом вже сім років. На початку я сподівалася, що з народженням дитини він зміниться, стане добрішим, можливо навіть полюбить мене.

Коли народилася Леська, він став поводитися ще гірше. Підіймав на мене руку. За сім років жодного компліменту, жодної підтримки. Я не могла розплакатися перед ним й пожалітися на щось, бо це викликало лиш роздратування. На свята він робив мені подарунки. Іноді навіть дорогі. Але коли віддавав їх — не казав жодного доброго слова чи побажання чогось хорошого. 

Дуже багато моїх сліз було за цей період. П'яних скандалів і навіть насилля. Добре, що в такий час Леська зазвичай спала і в більшості випадків нічого не чула, але вона росте. Прийде час і дівчинка все розумітиме. Він мені зраджував. Причому так, щоб я про це знала. В ці періоди його поведінка погіршувалася, а рукоприкладство частішало. Я йому зраджувала у відповідь, але тихо. Від образи й бажання довести щось йому, а може навіть собі. Та як надовго мене вистачить? Скільки ще ми мучитимемо одне одного.

Видихаю густий дим. Я не кину палити. Це єдине, що відвертає мене від поганих думок. Мій маленький ритуал, який заспокоює нервову систему. Хтось може сказати, що це шкідливо. Жити з чоловіком, який тебе не любить, б’є та п’є шкідливо, а це всього лиш сигарети. Я викидаю недопалок і виходжу з балкона якраз, коли приходить Роман. Він зиркає на мене, роззувається і йде на кухню. Я поспішаю за ним — накривати на стіл.

Після вечері він відразу йде спати. Я ж заснути не можу. Пів ночі кручуся — розмірковую над своїм життям з чоловіком. На свою зарплатню секретарки я не зможу винаймати квартиру й оплачувати нам з Лесьою життя. Цього не вистачить. Я сама жила з мамою без батька і знаю як це, ходити в недоносках за сестрою, бо в мами грошей немає на новий одяг. А ще пам'ятаю, як мама вдруге вийшла заміж. З вітчимом жити не солодко. Я і зараз впевнена, що ніхто мою дитину не любитиме так, як її рідний батько.

Від цих роздумів пухне голова, бо з’їхати немає як, а жити так вже не можу. На телефон приходить повідомлення:

— Не спиш?

Це від Юри. Господи, я ж просила його не писати мені вночі. А якби Роман не спав і побачив? Не відповідаю нічого. Вимикаю телефон.

Вранці на роботі відразу підходжу до його столу. 

— Пішли, — киваю в сторону балкона.

Він мовчки встає і йде за мною.

— Ти здурів? — Накидаюся там на нього. — Ти навіщо мені по ночах пишеш? Ми ж домовлялися.

— Пробач, — він винувато тупиться. — Я думав ти сама. Не зміг стриматися. Просто буває дуже хочеться тобі написати.

— Те, що між нами було, це лише один раз. Зрозумів? — Суворо дивлюся на нього. — Я заміжня жінка, ти одружений чоловік і це більше не повториться. 

— Він же ображає тебе, — тихо каже Юра.

— У мене дитина, розумієш. 

— У мене своїх двоє. Звичайно розумію.

— Тоді тим паче, — розвожу руками. — У нас обох є діти. Що ти хочеш від мене? 

— Я не знаю, — зітхає. — Просто ти дуже мені подобаєшся.

Коли ми розходимося по робочих місцях, даю собі обіцянку триматися від нього якомога далі, щоб більше не провокувати. Кілька тижнів навіть не ходжу на п'ятничне пиво з колегами. Уникаю на роботі. Палю в інший час, щоб не перетинатися. Він не наполягає. Іноді ловлю на собі його погляд. Відвертаюся. Помічаю, що починаю сумувати за ним. За два роки спілкування я звикла до його турботи, смішних жартів і того, що йому не все одно. Виявляється, прив'язалася до нього душевно. Чи це кохання? Точно ні. Нічого схожого на мої почуття до Гліба. Але це щось інше — ніжне, тепле, надійне. Шкода, що мушу відмовитися від цього. 

Через місяць вже не витримую постійно сидіти вдома. Якби не Леська, вже б пити почала на самоті. Така туга й депресивні думки розривають мене, що лише дитина тримає й змушує стримуватися. 

— Сьогодні збираєтеся? — Питаю у Ганнусі. 

Вона посміхається.

— А ти прийдеш? Бо вже всі питали за тебе. 

Киваю. Всередині знову з'являється відчуття щастя. Єдине погано, що тепер відпрошуватися важче. Роман останнім часом ревнує більше й ніби щось підозрює. І те, що я сиділа місяць вдома, як не дивно, для нього ще більш підозріло. 

Ввечері ми збираємося у барі “Підвал”. Я дивлюся на Юру, який демонстративно обіймається з Танею й не дивиться у мій бік. 

На телефоні вже п'ять пропущених від Романа. Телефон знову вібрує. Моє горло стискається. Відчуваю напругу в шиї, плечах, грудній клітці. Ніби кожна клітина мого тіла заклякає. Мені все це набридло. Натягую на обличчя посмішку, одягаю шкіряну куртку. Кажу, що за хвилину повернуся, беру пачку сигарет, телефон й виходжу надвір. Стаю біля входу й тремтячими пальцями намагаюся підпалити сигарету. Запальничка не слухається. Коли нарешті затягуюся, набираю чоловіка. 

— Ти чого слухавку не береш? — Відразу кричить. 

— Я не чула.

— Коли вдома будеш?

— Години через 2-3, — знову затягуюся. — Як ми з тобою і домовлялися. — Повертаюся обличчям до скляних дверей й бачу, як Юра уважно дивиться на мене. В його очах читається тривога. Він перемовляється з колегами, але погляду від мене не відводить. 

— Де ти зараз знаходишся? — Реве наче віл чоловік.

— Я не буду тобі говорити. Ти знову зганьбиш мене перед всіма.

— Ти забула де я працюю? Думаєш не знайду?

— Романе, перестань. Я прийду через дві години.

Кладу слухавку.