Розділ 5

Той корпоратив ніби відкрив мені двері у світ. Тепер ми збираємося кожної п'ятниці. Як не дивно, Роман майже не буркоче і не обурюється. Бар “Підвал” став нашим постійним місцем зустрічі, куди ми стікаємося сталою групкою в п'ять — десять людей. Але мені, як виявилося, цього мало. Я так втомилася від постійного домашнього контролю, скандалів, криків, при цьому байдужості як до жінки, що мені хочеться уваги, нормального ставлення, компліментів. Подобається бачити в очах чоловіків захоплення, інтерес, бажання. Усього цього мені не вистачало роками. Чи готова я зрадити своєму чоловікові? Мабуть, ні. Чи краще навіть сказати — точно ні. Але я хочу видимості. Хочу відчувати себе живою. 

Починаю знайомитися з чоловіками додатково у закритих чатах в інтернеті. І навіть йду далі. Сьогодні планую зустрітися з одним із них. Чоловіка звати Анатолій. Тож мій план такий. Спочатку піду разом з усіма на пиво, на годинку. А потім втечу від них раніше й зустрінуся з Анатолієм.

Але коли через годину я встаю з-за столу й починаю прощатися з колегами, мене хапає за руку Юрій.

— Я проведу?

— Я не додому, — усміхаюся й виходжу. Набираю Анатолія.

— Чекаю у машині на стоянці, — каже він мені. — Підходь, поїдемо гуляти до Дніпра.

На вулиці вже темно. Думаю, що може даремно таку пригоду затіяла і це небезпечно. Обережно йду стоянкою. Вглядаюся в машини. От тільки цього мені не вистачало. Нарешті помічаю чоловіка біля чорної автівки. 

— Ти Анатолій? 

— Так, це я. А ти нічого так, Надю, — він усміхається. Показує рукою сідати у машину.

Не дуже впевнена у тому, що роблю, але я добре випила й мені хочеться уваги чоловіків. 

Він заводить авто. Ми виїжджаємо. Їдемо нічними вулицями Черкас. Анатолій кладе руку мені на коліно й починає потихеньку її підіймати, мацаючи мою ногу. 

— А не зарано ти так налаштувався? 

— А ти хіба проти?

Я мовчу, бо не знаю чи проти. Два дні тому я отримала ляпаса від Романа. Просто тому, що в нього нервова робота і він випив зайвого з друзями. Це не вперше, але від того не менш боляче й образливо. Що я роблю в машині з малознайомим чоловіком — не знаю. Але тепер не впевнена, що готова берегти наш з Романом шлюб від зради.

Анатолій зупиняє автівку на набережній. Ми виходимо на вулицю. Він дістає пляшку вина, піцу. Я дивлюся на хвилі Дніпра, на нічне небо. В середині постійно клацає й пульсує годинник. Контролюю час, який в мене є. 

— Ти заміжня?

— Так. А ти?

— В мене також є дружина. 

— Чому ти йдеш на зраду? — Питаю, бо мені цікава психологія чоловіків.

— Не вистачає емоцій. Весь цей побут, діти. Вона завжди в одному й тому ж одязі. Стала розмовляти й поводитися неначе жіночка за п'ятдесят.

— А їй скільки?

— Тридцять п'ять.

— А може вона просто втомлюється?

— Я це розумію і нічого від неї не вимагаю. Але ж жити хочеться. І якогось драйву, емоцій, щоб було цікаво. А ти чого йдеш на зраду?

— Мій чоловік мене б’є. У нас постійні скандали, сварки. Він контролює мене.

Бачу, що погляд Анатолія стає співчутливим і від цього мені підкочує клубок у горлі. Ще не вистачало, щоб мене жаліли.

Допиваю в кілька ковтків один келих вина, потім другий. Нарешті відчуваю як мій мозок розслабляється. 

— Давай вже зробимо це.

Тягну його у машину. Починаю з ним цілуватися. Не можу сказати, що мені приємно. І протилежне не скажу. Це ніяк. Врешті він відсторонюється.

— Надю, краще тобі цього не робити. Повір, ти гарна жінка і я б залюбки, але ти не в тому стані й це не та мотивація. Давай я відвезу тебе додому.

— Що і тобі я не подобаюся? — Дивлюся на нього з-під лоба.

Він зітхає. Нічого не відповідає. А через двадцять хвилин я виходжу біля свого під'їзду. 

Я більше не писала Анатолію. Він мені також. І ще кілька днів обдумувала навіщо знайомлюся з чоловіками. Щоб що довести й кому?

У понеділок вранці, коли приходжу на роботу, в мене на столі лежить шоколадка. Може хтось забув? Озираюся, але колеги зайняті своїми справами. Знову дивлюся на шоколадку.

— Це тобі, — говорить Юра, проходячи повз мене на балкон. — Ідеш палити?

Я накидую куртку і йду за ним. Ми зачиняємося на балконі. 

— То в честь чого солодощі? — Питаю, коли затягуюся.

— Ти часто буваєш сумна. Просто захотілося зробити тобі приємно.

Усміхаюся. 

— Обережно, бо ще подумаю, що подобаюся тобі.

Він мовчки дивиться на мене й від його погляду мені стає ніяково. 

— Ну а чого ні? — Каже нарешті. — Я помітив тебе з першого дня, як ти сюди влаштувалася. 

Ми йдемо працювати, а я роздумую над його словами. Затискатися з чоловіками з чату для знайомств на стоянці чи десь у кав'ярні це одне. Я знаю, що більше ніколи їх не побачу. Але мати роман на роботі — зовсім інше. Мені не потрібні подібні стосунки та проблеми, які за цим слідують.