Розділ 4

Тиждень я думаю як покликати Юру на пиво, щоб це не було схоже на побачення. При цьому відпроситися у чоловіка і щоб без скандалів. Врешті рішення прийшло. Треба запросити не лише його, а й інших колег. Тоді це вже буде не побачення, а корпоратив. 

— Куди ти підеш? — Чоловік так дивується, що навіть не підвищує голос.

— У колеги день народження. Всі йдуть до бару “Підвал”. Буде не гарно, якщо я не піду.

На диво він не кричить. Погоджується. Я не вірю своїй удачі.

— Ганнуся, підемо сьогодні, посидимо у барі? Так хочеться розслабитися, — підходжу на роботі до колеги.

Вона усміхається. Вже кілька разів кликала мене, а я не йшла.

— Авжеж. Давай ще Юру візьмемо та Антона.

Я радію. Це те, що треба. 

Упродовж дня старанно виконую свою роботу й думаю про вечір. Це вперше за кілька років, коли я можу піти погуляти й поспілкуватися з однолітками. Я Леську дуже люблю, вона моє все, але вона ж в мене і життя забрала. З моменту як я народила, мене ніби не існує. 

В грудях підіймається передчуття якогось свята. 

В кінці робочого дня керівник дає мені термінове завдання, тож я трохи запізнюся. Коли нарешті вибігаю з офісу, в мене наче крила виросли. Поспішаю до бару. Він знаходиться за п'ять хвилин від роботи. Великі літери “Підвал” світяться над входом. Нарешті заходжу всередину. За столиком біля вікна сидить людей десять. Ошелешено витріщаюся на них. Юра з Ганною махають мені рукою. 

— Ну нарешті, — усміхається Антон, коли підходжу. — Ми думали, що ти підманула нас, а сама пішла додому.

— Як вас багато.

— А ми всім відділом програмістів вирішили зібратися. Давно нікуди не виходили.

Тільки зараз помічаю, що Юра сів поруч зі мною. Його рука торкається моєї. Ненароком. Мало місця за столом. Але почуваюся трохи ніяково й водночас мені цікаво. Ми замовляємо пиво. Навколо галас, гамір. Антон, Юра, Сергій, Ганна, Михайло, Іван, Таня. Всі веселі, красиві, молоді, усміхнені. Вони перебивають одне одного, жартують. Я нарешті розслабляюся. 

Мій телефон дзеленчить. Підскакую на місці. Мою розслабленість як рукою зняло. Встаю з-за столу, беру сигарети й біжу надвір. 

— Я Леську забрав, — лунає голос чоловіка. — Ти скоро додому йдеш?

— Ще годинку і йтиму, — белькочу, готуючись вигадувати відмазки, — ми просто пізніше вийшли.

— Зрозумів. Добре.

Він кладе слухавку. Я знову шокована від того, що на мене не кричать.

Повертаюся до колег. Дехто вже п'яний, деякі обіймаються. Колеги веселі, дружні. Не дивлячись на мої переживання з приводу Романа, я все-таки розслабилася і змогла відпочити.

Через годину прощаюся з усіма і йду до зупинки. На вулиці мене наздоганяє Юра.

— Я їду додому і то поспішаю, — на всілякий випадок йому роз'яснюю.

— Знаю. Проведу тебе. 

Він заходить у маршрутку разом зі мною. Їде до моєї зупинки.

— Хіба тобі немає що робити? — Сміюся. — Я сама дійду.

— Просто мені цікаво з тобою. Приємно спілкуватися.

— Давай тут попрощаємося, — кажу біля сусіднього будинку від мого. — В мене чоловік дуже ревнивий. 

— Я вже зрозумів, — Юра киває. — Так і думав, що ти така напружена, бо з чоловіком проблеми.

Він бере мене за руку. Кілька секунд дивиться в очі. 

— Можна поцілувати тебе у щоку? 

— Ну цілуй, — раптом погоджуюся. 

Після цього він розвертається і йде. Я поспішаю додому. 

Цього вечора Роман навдивовижу тихий. Вечеряє зі мною без жодного докору. 

— А чий день народження ви святкували? 

— Ганнусин.

Він не питає більше нічого. Їсть і йде дивитися телевізор. 

Я ж мию посуд і поспішаю в кімнату до доньки, яка спить. Кілька секунд дивлюся на її мирне обличчя. Потім беру сигарети й виходжу на балкон. Затягуюся. Дивлюся на нічне зоряне небо й усміхаюся.