Розділ 3

Пройшло чотири роки.

— Ром, ти закинеш Леську до садочка?

— Ти ж знаєш, який я зайнятий. Знаєш, що в мене проблеми на роботі. Я за крок від звільнення, — психує чоловік.

Зітхаю. Одягаю дитину. Натягую на голівку шапку, капюшон.

— Ма, я не хочу.

— Не сперечайся.

Одягаюся сама. Треба за пів години встигнути й доньку відвести й на роботу потрапити вчасно. На вулиці холодно, сніг вкрив землю, асфальт і дерева тонким шаром. Я майже біжу. Тягну за маленьку ручку малу.

— Ма, не тягни, я не можу, — скиглить.

Закипаю від гніву, але сповільнюю крок. Вона моя зірочка, моя маленька, моє все. 

Нарешті ми заходимо у двоповерхову будівлю садочка. Зітхаю з полегшенням — вчасно. Віддаю малу виховательці й кулею мчу на зупинку. 

Рік тому я влаштувалася секретаркою у місцеву ІТ компанію. Інша позиція була недоступна, бо в мене три роки пропуску через декрет. Але я відразу зрозуміла, що це моє місце. Колектив дружній, всі приблизно мого віку. Компанія молода, розвивається, а значить можна буде показати себе, навчитися й перейти на якусь серйознішу посаду. 

Встигаю на роботу майже вчасно. П'ять хвилин запізнення не рахуються. Всі розуміють, що в мене маленька дитина. 

— Надю, треба відсканувати методички для дівчат, бо їм скоро їхати у відрядження. — Керівник складає біля мене стопку книжок.

— Це на коли? — Дивлюся з жахом. Мені в п'ять забирати Лесю, а потім бігти додому готувати вечерю.

— Бажано сьогодні. Максимум завтра до обіду.

Керівник йде, а мене охоплює відчай.

— Та чого ти переживаєш? — До мене звертається програміст Юра. — Хочеш я допоможу?

— Тут один сканер. Так що нічим ти не допоможеш. 

Я на секунду уявила скандал вдома, який буде, якщо зателефоную чоловікові, щоб попросити його забрати доньку. 

— Все зрозуміло. — Юра уважно дивиться на мене. — Зробімо перерву.

Він йде на кухню, робить нам каву й повертається за хвилину з двома чашками.

— Бери сигарети й пішли на балкон. В нас перерва.

Я знову дивлюся на книги й розумію, що ці десять хвилин мене не врятують. Тож слухняно одягаю куртку та йду за ним. 

Коли ми виходимо нас обдає морозним повітрям і я сильніше закутуюся в куртку. Дістаю сигарету. Юра люб'язно дає мені запальничку. Ми мовчки дивимося одне на одного. 

— Ніколи раніше не помічала, які в тебе красиві очі, — кажу зі сміхом.

— Це я мав би відвішувати тобі компліменти, — він усміхається у відповідь.

— Ну то починай, — провокую його. — Ніколи не пізно.

— В тебе гарні очі й волосся і фігура. А ще мені подобається твоє почуття гумору.

Ми дивимося одне на одного. Це вперше так спілкуємося. Зазвичай все обмежується вітанням. Раптом двері відчиняються й до нас протискається програміст Антон.

— А що це ви нишком палите? Могли б і покликати. А то самому потім стояти тут нудно.

— Та я вже в принципі закінчую, — викидаю недопалок. — Мені час повертатися.

Виходжу з балкона. Ще раз зиркаю на Юру, й впевнююся, що він не відводить від мене погляду. Невже це справді можна розцінювати як увагу? Мені це лестить. І хоч попереду на мене чекає вдома скандал за запізнення і з великою ймовірністю зауваження від керівництва за незроблену роботу, настрій трохи покращується.

До вечора я встигаю відсканувати лише половину. З сумом дивлюся на ті книжки, які ще треба доробити.

— Надю, йди додому, — лунає збоку. До столу підходить Юра, він згрібає книжки собі у рюкзак.

— Агов, що ти робиш? — Намагаюся його зупинити.

— Допомагаю тобі, — він усміхається. — Вдома до ранку відсканую.

— Я не хочу, щоб ти не спав через мене.

— А я навпаки хотів би. Шкода, що ти зустріла мене пізніше ніж свого чоловіка.

Від його слів мої щоки вкриваються рум'янцем. 

— Не переживай, — він відразу уточнює. — Купиш мені пиво у барі якось. І більше нічого винна не будеш. Я киваю. Щаслива біжу до дитячого садочку. 

Цю здавалося б дрібницю згадую весь вечір. Коли готую вечерю, годую чоловіка й дитину, граюся з Леською — думаю про допомогу Юри, те, як він на мене дивився. Вперше за довгий час відчуваю себе живою людиною, на яку не плювати ще комусь. І не зізнаюся собі, але нарешті почуваюся жінкою.