Розділ 2

Роман не був ні красивим, ні багатим, ні особливо цікавим. Але я так хотіла заміж, що мене це не зупиняло. Він жив в Черкасах.

— Приїдеш в гості знайомитися? — Запропонував мені через тиждень спілкування на сайті.

Я погодилася приїхати з Кропивницького. Він зустрів мене на автостанції, водив містом, показав набережну. А за місяць запропонував переїхати до нього остаточно. Низького зросту, лисий, грубий в спілкуванні, з запальним характером та дивними, дурними жартами. Здавалося, ми з різних планет. Я все це бачила, але чомусь подумала, що це мій останній шанс. Всі мої подруги були вже заміжні, деякі мали дітей. Ніхто не був у шлюбі з кохання і всі жалілися на чоловіків. Тож я погодилася переїхати. Якийсь час все було більш менш. Та потім почалися проблеми.

— Ти вже місяць сидиш вдома. Може час влаштуватися на роботу? — Каже він мені якось вранці.

Знічуюся, бо справді не звикла сидіти в когось на шиї. Тим паче неприємно, коли про це нагадують. На work.ua знаходжу вакансію секретарки й вже за кілька тижнів виходжу на роботу. Якийсь час відчуваю себе дивно. Живу з майже чужою мені людиною в малознайомому місті на новій роботі. Я ніби є і ніби немає. Тут і там і всюди й ніде. 

Ніколи раніше не жила з чоловіком, тож не знаю як заведено. Можливо всі живуть одне з одним без любові, або коли один любить, а інший дозволяє. Ніколи до цього не бачила щасливих сімейних пар. Там завжди якась драма. 

Весь побут на мені. 

— А що ти хотіла? — Зауважує Роман. — Я більше заробляю. Працюю для сім'ї. В мене немає часу готувати й прибирати.

— Але ж я також працюю.

— Секретаркою?

Приймаю це. У нього трикімнатна квартира. Робота в держструктурі. Я ж сама в незнайомому місті без друзів, знайомих та зв'язків. 

Проходить пів року. Мені виповнилося двадцять п'ять. Я виходжу від гінеколога, який щойно підтвердив мою вагітність. Сідаю у дворі на лавочці. Я не заміжня й Роман ніколи не пропонував мені. Навіть коли питала чи планує зі мною одружитися, він завжди змінював тему. В мене немає заощаджень. Для аборту вже пізно. Що мені робити? Повільно плетуся додому. 

Коли заходжу до квартири, мені в ніс вдаряє запах алкоголю. Я тихенько проходжу всередину. На кухні стоїть порожня пляшка горілки, банка з-під шпротів, яка вочевидь була перевернута, бо на столі утворилася пляма, і пів буханки хліба. Йду до кімнати. Роман спить на дивані й голосно хропе. Я тихенько знімаю куртку, туфлі і йду до спальні. Лягаю на ліжко. Скручуюся в калачик. 

На ранок вирішую сказати Роману новину:

— Я вагітна, — говорю, коли він чистить зуби. Він дивиться на мене з-під лоба. Полоще рот. 

— Тоді будемо одружуватися, — каже спокійно. Снідає і йде на роботу. Мені відлягає від серця. Він сам запропонував. 

Першим ділом набираю маму:

— Мам, я виходжу заміж. І я вагітна.

Мама за мене рада. Вона плаче в слухавку. Обіцяє скоро приїхати. 

Я сідаю на диван. Згадую Гліба. Стара рана у грудях починає виділяти не кров, а якусь отруту, яка розтікається по грудях і пече. Ця дитина і шлюб назавжди закриє мені дорогу в минуле. Хоча навіщо я себе обманюю. Ті двері давно закриті, а можливо для мене й не були відчиненими. 

Пройшов ще місяць. В мене вже трохи видно животик. Ми вирішуємо не тягнути. Просто розписатися й зі свідками та найближчими родичами відсвяткувати вдома. Це звичайно не розкішне весілля, але моя мрія про сім’ю нарешті справдиться. Ми з мамою приготували святковий обід. 

У день весілля я одягаю білу сукню, яка нітрохи не приховує мій живіт. Відчуваю себе бегемотом. Роман дратується. Удаю, що все добре. Намагаюся усміхатися. 

Реєстраторка оголошує промову. Поглядає на мене з засудженням. Я готова розплакатися, але стримуюся. Не хочу, щоб мама переживала. 

Після реєстрації шлюбу ми їдемо додому. Всі нас вітають, п’ють. А моє серце стискається від тривожного передчуття.

Ще через два місяці я йду в декретну відпустку. Мені страшно. Роман часто кричить на мене. Насправді кричить постійно. Коли їсть те, що я приготувала, коли лягаємо спати, коли вдень я гуляю вулицями — він також телефонує й влаштовує істерики по телефону. Я сміюся. Називаю його буркотуном, жартую. Та коли заходжу до ванної кімнати й дивлюся на своє відображення у дзеркалі, посмішка сповзає з обличчя. Тривога охоплює моє серце. У що я влізла? Чи дійсно мені була потрібна ця сім’я і дитина? 

Якось, коли гуляю містом, мені телефонує Гліб.

— Привіт, впізнала? Як ти дівчинко?

— Я… заміж вийшла. Зараз живу в Черкасах. 

Кілька секунд він мовчить.

— Ти щаслива?

— Так, абсолютно щаслива, — кажу веселим голосом, долаючи клубок у горлі.

— Я радий.

Ми ще кілька хвилин спілкуємося. Коли він кладе слухавку, розумію, що більше не зателефонує. Ніколи. Я сама в цьому місті. Без друзів, без рідних. З чоловіком, який мене не любить і дитиною, яка зв'язує мене по руках і ногах…

Я назвала дівчинку Лесьою. Маленька, скручена, смішна. Перша моя близька людина в цьому місті. Нарешті поруч зі мною істота, яка любить мене безумовно і яку люблю я. Весь світ звузився до нас двох. Через постійні сварки з Романом, Леся часто плакала. Я не могла залишити її саму ні на хвилину. Схудла. Майже нічого не можна було їсти, бо вона плакала. І часу їсти також не було. Іноді різко вставала й в мене паморочилося в голові. 

— Ром, купи, будь ласка, пелюшки, — телефоную ввечері чоловікові. — Я не можу відійти від Лесі, а вона плаче.

— Як ти мене дістала, — шипить у слухавку.

Додому приходить через дві години — п'яний, ледь тримається на ногах. В руках упаковка пелюшок, яку він жбурляє в мене.

— Ліниве стерво. Ти хоч знаєш, скільки вони коштують? Пелюшки? А прати не пробувала, як робили жінки раніше?

Я ухиляюся. Мовчки підбираю їх з підлоги. Роман тим часом завалюється спати. Тихо плачу. Мені стає дуже боляче. Навіщо він мене принижує? Що я зробила йому, що він так зі мною поводиться? Тієї миті я чітко розумію, що чим скоріше віддам дитину до садочка й вийду на роботу, тим краще буде для нас обох.