Розділ 1

Моя історія починається у двадцять два. Коли я працювала офіціанткою в місцевому барі міста Кропивницький, до мене загравав бармен Павло. Він був красивим, схожим на актора, трохи манірним й одруженим чоловіком.

— А ти нічого така, мала, — каже, оглянувши з голови до ніг, коли збираю речі після зміни. 

Я помітила грайливі іскорки в його очах. 

— Дякую, — показую йому язик. — Мені вже час, — обходжу.

— А може залишишся на пів годинки? Вип'ємо по келиху пінного.

— Іншим разом, — усміхаюся й виходжу. 

Мені подобалася його увага. Взагалі будь-яка увага. Я знала, що в нього є дружина. Знала, що він їй постійно зраджує з іншими жінками. На такого красунчика попит був великим. Я не збиралася з ним спати. Мені ці проблеми не були потрібні. Як то кажуть, я не стояла за чоловічим причандаллям у черзі й знала чого варта.

Одного разу ми все-таки перейшли межу. Він поцілував мене, коли після чергової зміни випивали. 

— Перестань, — п'яно посміхаюся. — А от мені цікаво. В тебе ж вродлива дружина. Я бачила. Навіщо тобі інші?

Він поглянув на мене як на малу дитину.

— Заради драйву, нових відчуттів. Вдома вічно плачуща дитина, обов'язки. А з іншою жінкою можна забути про турботи. Справа навіть не в сексі. Саме емоції приваблюють. А тобі хіба такого не хочеться?

— А я заміж хочу, дурнику, — Ми ще раз пристрасно цілуємося і я виходжу з бару та йду відсипатися в орендовану квартиру, яку знімаю з подругою.

Я не збрехала. Я дійсно хотіла заміж. Мені здавалося, що бути у двадцять два без чоловіка та дітей й навіть без хлопця — це як вирок. Як перша ластівка, натяк від Всесвіту, що буду самотньою усе життя. 

Потім був ще один одружений чоловік, з яким в мене не було стосунків, але в якого я закохалася по вуха. Він познайомився зі мною, коли я обслуговувала його столик. Сказав, що його звати Гліб й запропонував сісти після зміни з ним і його друзями, поспілкуватися. Він сподобався мені з першого погляду. Старший за мене. Йому було тридцять п'ять, мені двадцять три. Дорого одягнений. Завжди великі замовлення, гарні чайові. Впевнена постава і хода. 

В нього був свій бізнес. Стосунків з цим чоловіком я хотіла. От тільки йому було плювати на мене. Він розповідав про тимчасові труднощі з дружиною. Про те, що він для неї все, а вона просто примхливе стерво, яке крутить його почуттями. Я її щиро ненавиділа. Кожного разу, коли вона заходила до бару, мені здавалося, що ця жінка дивиться на людей як на непотріб і звертається до Гліба зверхньо. А він відразу ставав на себе не схожим в її присутності. Нікого навколо не помічав, дивився лиш на неї, догоджав їй. 

— Ми вже майже розлучені, — сказав якось з сумом, коли палили у мою перерву на вулиці біля бару. — Отак одружуватися. Не виходь заміж, Надю. 

— Я як вийду, то не розлучуся, — кажу з викликом. — Це буде щаслива сім'я.

— Ну, Дай Боже. — Він поглянув на мене так само скептично й з усмішкою, як рік тому Павло. 

Я безтурботно усміхнулася. Він поїхав додому й не заходив до бару кілька місяців. А я страждала, плакала в подушку, розуміючи, що навіть якщо він розлучиться, все одно йому не буду потрібна. 

Одного вечора, коли була моя зміна, помітила, що він сам сидить біля вікна. Задумливо дивиться на вулицю. Моє серце підстрибнуло аж до горла від щастя й відразу після цього впало і стиснулося. З його поведінки було зрозуміло, що в нього щось сталося.

— Тобі Світле “Чернігівське”, як завжди? — Підійшла до нього, щоб взяти замовлення.

Він кілька секунд просто дивиться на мене, ніби намагаючись згадати. Потім усміхається.

— Надь, поїхали в Одесу на море? — Каже замість відповіді.

— Ти здурів? — Сміюся. — Яке море? В мене робота. 

— Так відпросися на кілька днів.

— Щоб поїхати просто туди й назад? 

Дивлюся на нього шоковано. Не можу повірити, що він говорить серйозно. Це все схоже на розіграш. І водночас… мені до болю хочеться, щоб це була правда.

— Гроші не проблема. Я все оплачу. Погоджуйся.

Дивлюся у його очі й розумію, що поїду за ним куди завгодно. 

Я закінчую зміну, відпрошуюся на наступні три дні. Гліб чекає мене біля входу. Він кутається у легку куртку, бо на вулиці жовтень і вже прохолодно. 

— І як ми туди добиратимемося? Ти прямо зараз хочеш їхати?

Він дістає телефон й замовляє таксі до Одеси. По дорозі ми заїжджаємо на заправку, купляємо пиво, піцу. Сміємося, спілкуємося. Такої романтики у мене в житті не було. З кожною хвилиною я закохуюся в нього ще більше.

В Одесі ми провели всього один день. Вночі сиділи біля моря. Вдень гуляли вуличками. Між нами нічого не було. Лише мої почуття, які росли в геометричній прогресії з кожною хвилиною. Назад приїхали так само на таксі.

— Ти хороша дівчинка, — каже, висадивши мене біля мого дому. Цілує у щоку.

— Ми ще побачимося? — Запитую, бо відчуваю, що можливо ні.

— Авжеж.

Він махає мені рукою на прощання й зникає на кілька місяців. 

Одного разу, коли була моя зміна, знову побачила його. Під ручку з дружиною, яка так само дивилася на нього як на міль. Тоді вирішила, що з мене досить. Звільнилася з роботи й влаштувалася до туристичної компанії. Та ще кілька років сумувала за Глібом й мріяла про нього перед сном.

У двадцять чотири я хотіла сім'ю вже набагато більше. Просто марила нею. Мені здавалося, що я стара діва й ніхто зі мною не одружиться. І я буду все життя самотньою й без дітей. Та одного разу на сайті знайомств я отримала повідомлення від Романа.