Глава 6

Виїхали на Бахмут з самого ранку. Вискочили з Дружківки, оминули поле та довго стояли на блок посту. Військові були суворі, не говорили. Перевіряли все, що було в машинах. Довго видивлялись паспорти, ставили питання. Навіть зараз не розумію, чому кожного змусили сказати «Паляниця».

Олесь випустив мене пройтись. Вже не так страшно було стояти лапами на землі. Тікати я не збирався. Страх час від часу повертався до мене. Але я повторював «Я хоробрий!». Лапою постійно перевіряв свій шолом. На місці! Все добре! Навіть вирішив вполювати собі мишу. Шукати не довелось довго. Лише зайшов в пшеницю, як побачив ту мілку страшну потвору з лисим хвостом. Тікав так, що земля в сторони розліталась. Як таке можна їсти? Воно ж бридке!

— Ось ти де, — мовив господар та відкрив мені двері, — нам треба їхати. Хлопці повідомили, що обстрілу не буде. Ми можемо проскочити в Бахмут. Нас зачекались.

Дорога далі була жахливою. Машину кидало зі сторони в сторону. Потрібно було оминати велетенські ями. Від чого вони? Що тут відбувалось? Я знав, що існує град — кульки з льоду, що падають на землю. Але ті ями були значно більше. Деякі — розміром з саму машину! Навколо все чорне, усіяне металевими гнутими уламками. Хто залишив це сміття?

За годину я почув перший вибух. Він нагадував грім, як і ті, що я чув в Києві в перший день. Всередині все напружилось. Лапи затремтіли. В той момент я зрозумів, що я не став хоробрим. Почав волати та бігати по сидінню. Олесь постійно заспокоював мене. А я все кричав, не зупиняючись! Поїхали додому! Я передумав! Мені страшно! Чуєш! Страшно!!!

— Нам лишилось не довго, — мовив господар та спробував погладити мене, — не нервуй. Мені теж страшно.

Грім наближався. Вибух за вибухом. Частіше, голосніше. Я намагався хапати повітря повними грудьми. Час від часу перед собою бачив білі плями. Мене нудило. Дуже хвилювався, що корм, який мені принесла лікарка зранку, весь вискочить з мене. Зашипіла рація «Будьте уважні!». Більше нічого? Чому не сказали, що нам робити?

Олесь пришвидшився, від чого машину почало кидати в різні сторони. Чортихався та шалено швидко крутив кермо в різні сторони. Розумів, що як би мені не було страшно, але мій Олесь має тримати себе. Я мав підтримати, заспокоїти. Замовк, більше не волав, час від часу дивився на господаря. Побачив, як тремтить його рука, коли він смикав важіль між сидіннями.

Підскочив та лизнув його. З переляку, Олесь швидко прибрав руку та подивився на мене. Вимучено всміхнувся та погладив вуха, що стирчали з мого капелюха. Я зрадів, що відвернув увагу, оскільки далі стало гірше.

Несподівано, недалеко від нас вдарила блискавка. Машину відчутно кинуло в сторону. Затремтіла земля. Вуха розірвав гучний вибух. На дах та лобове скло почала падати земля. Моє серце точно б вискочило, якщо я не закрив пащу, прикусивши язика. Господар підскочив та вдарився головою об сидіння.

— Доброволець, — крикнув Олесь, не відриваючись від дороги, — лізь вниз та тримайся. Будь ласка, не волай, не допоможе. Я за тебе хвилююсь.

Не збираюсь я виконувати його накази! Теж мені, командир. Чому мені лізти вниз? Глянув в темряву, відчув спокій. Треба лізти. Не сперечатись! Але я залишу Олеся самого! Тремтіння в лапах підказувало мені, що треба ховатись. Перед очима побачив Скіфа, що одягає мій шолом. Що він скаже, коли дізнається, що я вирішив втекти? Йому буде соромно за мене!

Випустив кігті, вчепившись в сидіння та заперечливо помахав мордою. Спробував мене скинути, але кермо закрутилось, тому вхопив міцно обома руками. Не хвилюйся за мене! Краще дивись на дорогу!

Несподівано, ми почули свист. Це було не більше двох чи трьох секунд. Аж раптом перед нами в землю вдарила та сама блискавка, що зветься ракетою. Вибух був таким сильним, що спочатку звуки навколо зникли повністю, а потім повернувся гучний гул. Нічого більше. Повернув морду на Олеся, той кричав. Я геть нічого не чув. Потім лобове скло машини розлетілось на мілкі уламки. За ними до нас увірвався вогонь. Я відчував як почала палати моя шерсть. Я побачив, як господар закрив обличчя руками. Кермо почало крутити в різні сторони.

Страшна сила відірвала автомобіль від землі та кинула в сторону. Мені здалось, що ми стали невагомими, оскільки полетіли в поле, постійно перевертаючись. Слава Святому Степану, що я тримався кігтями за сидіння, а Олесь був прив’язаний дивним ременем, що стирчав з дверей.

Від постійних обертів, мені стало зле. Нас крутило наче дзиґу. Аж раптом, машина впала. Удар був сильним та нестерпним. Я не втримався, вилетів у дірку, де раніше було лобове скло. Білі плями майже закрили мій зір. Відчувши шалений страх, я заволав що було сил.

Не розуміючи, що відбувається, перевернувся в повітрі на лапи та м’яко приземлився на траву. Свідомість наче повернулась до мене. Білі плями зникли. Лише сильне калатання серця. Відкрив пащу, щоб зробити глибокі вдихи. Було важко, навколо лише пил.

Переді мною лежала геть розбита машина. Лобового скла не було, бік розірваний, передні колеса вирвало. У вухах досі гуділо, але слух почав повертатись до мене. Олесь! Я кинувся вперед, не думаючи про наслідки. Вискочив на капот, стрибнув до господаря. Його ремінь міцно тримав тіло, що понурило голову вперед. Матінко моя, він був весь в крові! Я одразу спробував притулитись до Олеся, відчути його тепло.

Мені було страшно, але відчував, що маю допомогти. Почав вилизувати руки, легко вкусив. Господар зреагував, відсунувшись. Нарешті! Його руки почали мацати замок, куди було встромлено ремінь. Натискав червону кнопку, але чорна стрічка не рухалась. Підскочив до руки та натиснув лапою. Клац! Ремінь вийшов та почав затягуватись у двері.