Глава 4

Пройшло не менше двох місяців, як ми перебрались в Хмельницький. Господар, кум та його сім’я. І звичайно, це божевільне створіння — собака. Я вже звик до нього. Декілька разів отримав від мене по носу, вже не ліз гратись. Скакав лише навколо мене. Бісить!

Софійка з Кірою повернулись з відпочинку. Затримались у Польщі, але повернулись до мене. Олесь вважає, що це вони за ним засумували. Хай тішить собі.

Війна тривала, кінця не видно було. Постійно в новинах казали про обстріли, руйнування, запеклі бої. Вже тоді розібрався трохи. Коробки з крилами — то були літаки. Блискавки, від яких все тремтіло — ракети.

Єдине, за стільки часу, так і не звик до сирени. Від неї живіт починав боліти та серце калатати як навіжене. Не менше десяти раз на день. Господар та кум молодці. Все організували. Чуємо цей вереск — одразу стрибаю у свою клітку. Всі вдягаються, хапають мене і на вихід. В підвал, бо сховищ, як в Києві, було мало.

Софійка та Кіра як вертались, теж бачили блискавки. Коли заїхали в Рівне, аж раптом ракета влучила в телевежу, що була поряд. Дуже злякались. Але все з ними добре, приїхали до мене цілі та здорові.

Отже, одного тихого вечора Олесь почав збиратись. Він став волонтером. Їздив в Чернігів, був в Києві. Збирали допомогу та роздавали людям. Того разу було не виключенням. Я одразу примітив відкритий рюкзак.

Дочекався, коли господар піде на кухню, теревенити з Софійкою. Світло вимкнув. Я одразу вискочив з клітки та стрибнув в темний приємний рюкзак. Обожнюю такі місця! Відчув теплу кофту, футболки, свіжих шкарпеток. Вмостився, трохи поковзав та провалився в сон.

Наснилась мені наша квартира. Лежу на пральній машині, а вона переходить в режим Віджим. Тіло приємно вібрує. Почав випускати кігті від задоволення. Аж раптом, підскакую, наче машинка стрибнула.

Розплющив очі. Темрява. Мордою відчув закритий рюкзак. Господар вирішив пожартувати? Починаю верещати як різаний та лапами роздирати тканину. Почув голоси. Потім сміх. Блискавку розкрили. Бачу двох хлопців, бородаті страшне. В руках тримають автомати та сміються, сльози течуть у них з очей. Поряд стоїть Олесь, злий як чорт.

— Добрик, — крикнув він, — якого дідька ти в рюкзаку? Ти розумієш, що ти накоїв?

— Не сварись на кота, — крізь сміх каже один з військових, — тримай свій паспорт, але не лякай наступного разу. «Скіф» такі жарти не розумію, — показав на когось в стороні, — пальнув би спочатку, а потім відкривав.

Я обережно виглядаю з рюкзака. Відкритий багажник, дорога, блок пост. Побачив того самого Скіфа, що дуже зосереджено дивиться в мою сторону. Де я? Чому ми на вулиці? Матінко моя рідна, господар взяв мене з собою? Відчув як затремтіли лапи. Я не хочу нікуди їхати! Почав скиглити жалібно. Повернись додому, залиш мене та їдь куди хочеш! Подивився на Олеся.

— Як ти кажеш, кота звати? — питає військовий.

— Добрик, — винувато відповідає господар та чухає потилицю, — збирав вчора речі, а цей паскудник заскочив в рюкзак. Я не помітив. Блискавку закрив, схопив та пішов. Певно, спав дуже міцно.

— Та не нервуй, — відповідає, поправляючи автомат, — буде веселіше в дорозі. Але не викидай його, — подивився суворо, — я вже стільки тварин кинутих бачив, як почалась повномасштабна війна. Злості не вистачає. Як можна лишити свою домашню тварину? Нелюди!

— Не буду, — відповів Олесь та всміхнувся, — це такий боягуз, що не вижив би, навіть якщо в мене і була б думка скоїти такий злочин.

— Боягуз? — засміявся хлопець, — війна боягуза або знищить, або виправить. А цей котяра явно не згине. Дивись, Скіф, який боєць? — крикнув до товариша.

— Зараз все виправимо, — каже Скіф, що підійшов, оглянувши мене, — здоровий кіт, — почав шукати щось в кишенях.

Військовий задоволено крякнув та зняв автомат. Віддав зброю товаришу. Сам витягнув маленький металевий капелюх з двома дірками та ремінцем. Потягнувся до мене. Я йому лапами махаю, а він сміється. Шиплю, але розумію, що якщо Олесь весь напружився, мені вибрики кидати не варто.

Скіф вдягнув капелюх мені на голову, ремінець затягнув. Вуха пролізли в дірки. Я почав махати мордою. Сидить як цвяхами прибили. Злякався, але навіть тоді зрозумів, що дуже зручна річ.

— Це тобі шолом, — крихко каже військовий, — захистить від ворожої кулі, — пальцем постукав по металу на моїй голові, — ти тепер не Добрик, ти Доброволець!

Олесь витягнув мене, кинув на пасажирське сидіння. Хлопцям побажав здоров’я та безпеки. Час від часу кидав на мене злий погляд. Я собі сидів тихенько, ледь дихав. Вже навіть уявив, як влетить. Але що я? Треба перевіряти речі, які береш! Чому мене звинувачувати?

Їхали мовчки та швидко. Час від часу шипіла рація, яка висіла в Олеся на грудях. Зазвичай, одну машину не відпускали, їхали колонами. Несподівано, господар потягнувся до мого шолома, спробував зняти. Я махнув лапою та зашипів. Не треба нічого чіпати. Скіф сказав, що це від куль! Ось тоді мене і накрило. Війна! Кулі! Ракети! Літаки!

Підскочив та відчув, як шерсть стала дибки. Не хочу їхати! Жити хочу. Почав волати та кидатись на двері. В голові все перемішалось, паніка накрила мене. Пам’ятаю, як гепнувся мордою в лобове скло. Пам’ятаю, як Олесь спробував мене схопити. Пам’ятаю, як роздер йому руки в кров. В результаті, отримав по морді та впав на підлогу машини. Зірочки в очах, але паніка відпустила. Заснув.