Я пам’ятаю, як ідучи стежкою
під палючим сонцем червня,
бачила серед золотого колосу — червоні маки.
Немов оповита легкістю,
красою й заспокоєнням —
я дивилася на пелюстки,
що вирізнялися з-поміж усього.
Сумую за рідним краєм дитинства.
Де маки — то символ народу.
Де воля — то символ хоробрості.
Де віра — то символ єдності.
Маки колише вітер,
немов розчиняючи їх у полі.
А я — все їдучи — бачу червоне розквітле поле на пагорбі,
сховане серед дерев,
під тихим захистом від сторонніх очей.
А я все сумую...
сумую за часом до війни.
Тепер іду з кулеметом
туди, де маки вже загинули,
і земля окроплена кров’ю.
Але в серці —
залишається їх образ:
легкий,
прекрасний,
незабутий.
Відредаговано: 07.08.2025