Розділ 2

В сусідніх землях Добі прибув в маєток воєводи Митрофана, повідомивши про своє прибуття, некромант сперся на стіну в приймальні, взявши в руки одну з книг, що стояла на шафі в приймальну. Через маску вид був обмежений, проте достатній для читання.

Куди Добі подів чудовисько, яке вполював у лісі? Боярин розказав Добі, що по це чудовисько Князь вислав три полки піхоти, коли до нього дійшли вісті, що воно було відроджене некромантом, тому Добі лишив чудовисько в лісі.

— Пальцем водять лише діти, — сказала дочка Митрофана некроманту.

— Мар’яно, так? Якщо водиш пальцем, то читаєш швидше, — відповів Добі.

— Справді? — спитала дівчинка, нахиливши голову в сторону.

— Справді.

— Мар’яно чому ти тут, я ж тобі казав гості не зустрічатися з гостями, — сказав воєвода Митрофан, зайшовши в приймальну.

— Ти казав не зустрічатися зі страшними гостями, проте страшні гості книжок не читають.

Митрофан посадив дочку собі на коліно та, запросивши некроманта сісти навпроти себе, почав говорити.

— Мені потрібна допомога, щоб знищити чудовиськ у болотному містечку. Радник мені каже, що ігнорувати цю проблему не варто, він мене від книг відірвав, я знайшов справді деякі неузгодження в культурних цінностях, та наш князь згоден мене вислухати. В мене майже вийшло вигадати нову форму… про що це я? А, так, мені потрібна груба сила, щоб розібратися з нечистю, що розносить хвороби, проте селяни думають, що те чудовисько прокляття знає, тому тобі потрібно здихатися і чудовиська і хвороби. І я забороняю його виганяти в іншу державу, бо хвороба не грабіжник — їй чхати на кордони. І ти повинен удати, наче ти прийшов добровольцем, та не розказувати правителю, поселення, що ти уклав угоду зі мною, берешся?

— Воєводо, частину плати я б хотів взяти цими травами, що ви заварюєте у воді. Також мені б в пригоді стала ваша ковдра та ці порошки, що додають смаку їжі.

— Гаразд, некроманте, виявляється, що твій добробут тобі потрібніше, чим будь-кому іншому, — та додав собі під ніс, — потрібно буде покарати охорону, раз кожен перехожий може зазирнути до кухні та спальні. 

«Стільки речей, заради, свого блага?» — думав Добі, — «хоча землі Митрофана процвітають, бо він правитель тихий. Ні, справді, виглядає, як марнування коштів, взагалі не має жодного значення, така дрібниця, навіть не буду звертати на неї увагу, от прям жодної. Все забув, а про що я забув? Точно: про порошок, трави й ковдру — так, саме про них я забуду, бо витрачати стільки грошей на речі, що просто приносять радість — це марнування. Просто хочу запевнитися, що це марнування, тому я і беру частину плати ними».

Некроманту віддали будинок на ніч, поки він не вирушив розв’язувати проблему з чудовиськами, воєвода на щось натякав, бо будинок був без даху. Проте на ранок до Добі завітали.

— Я ваша фанатка, кхм, тобто, доброго дня, воєвода передає вам послання, — сказала Селянка, що прийшла як посланець до некроманта.

— Дякую, до зустрічі, — сказав Добі та вирушив в дорогу.

Розділ 2.1

— Останній раз чудовисько бачили недалеко звідси. Ні, серйозно, якого біса ти пішла за мною?

Добі прийшов до покинутого кладовища, а Селянка слідувала за ним весь час.

— Воєвода наказав мені спостерігати за вами, щоб ви вдало виконали роботу, — без задньої думки видала таємницю Селянка.

— Прекрасно, проте цю мантію мені повернеш, — сказав Добі, Селянці. Хоч він віддав їй мантію, він все ще носив чорний одяг з рукавицями, всі частини одягу були заправлені, ховаючи всю шкіру.

— Мантія пахне лимонним бальзамом, — прошепотіла собі селянка.

— Що?

— Нічого, вперед копати могили! — радісно крикнула селянка.

— Тихіше, вперед.

Некромант був у склепі. Селянка ж стояла перед входом. Добі підняв кришку однієї з трун.

— Що ти забув у склепі? 

Добі підстрибнув зі страху та спробував витягнути меча з піхв, проте випадково відкинув його в сторону, після чого Добі став дивитись по сторонах, бо голос лунав однієї з кам’яних трун.

— Що ти тут забув, невідомий голос? — спитав Добі.

— Мене назвали Моровим чудовиськом. Сюди ніхто не ходить. У цих мертвих немає родичів. Тут я нікому не зашкоджу. Чому ти тут?

— Морове чудовисько, моє ім’я Добі, тому я сюди й прийшов, люди з недобрими намірами лякаються озброєного ескорту. Який… я… збирався тут дістати. То це тебе бажає вигнати воєвода?

— Ніхто не знає про моє існування.

— Гаразд, тоді солодких снів, — сказав Добі та продовжив займатися своїми справами.

Некромант розвів багаття та, викупавши новоотриманих маріонеток, що були скелетами в кип’ятку, заночував на тому ж кладовищі.

— Ти все ще тут? — спитало Морове чудовисько, стоячи над некромантом, що спав, лежачи на своїй руці.

Тільки зараз Добі розгледів його. Він був схожий на людину з гігантизмом, він був щільно замотаний в брудну білу тканину, місцями зідрана тканина оголювала зелено-червону шкіру.

— Чому б нам обом просто не удавати, що ти моя маріонетка та тебе не будуть так сильно жахатися, поки ти подорожуєш.

— Я заражаю кожного до кого торкаюся.

— Мій одяг кип'ячений, а ти щільно замотаний в кілька шарів тканини.

— Я буду отруювати усю їжу, до якої торкнуся.

— Будеш весь час їсти з особистої миски.

— Я виглядаю потворно.

— У мене дві дірки в масці, я майже нічого не бачу. Усе? Немає аргументів? Тому вперед, змінимо на тобі тканину, а потім подорожувати.