2

— План на перевірку, щоб майстру Яфіну віддати готовий на схвалення? — спитала Вільха таким тоном, ніби Ріві запропонувала їй влаштуватися танцівницею в шинок і витанцьовувати там на столі, піднявши поділ і високо задираючи ноги, заохочуючи бородатих вантажників витрачати зароблене на розведене пиво.

— Так, — стомлено підтвердила Ріві. Вільха була не першою такою здивованою співрозмовницею. — Я сподіваюся, що ти його вже написала? Тобі ще практичну роботу треба вести і записувати її в щоденник. Якщо ти її не вестимеш, тобі ж цю практику не зарахують і відправлять відпрацьовувати десь у місті. А Вірта каже, що природників зазвичай відправляють боротися із жуками на сільських полях, ну, або удобрювати гноєм квіти у королівському парку.

Вільха поплескала очима, мабуть, уявила, як мальовничо виглядатиме в королівському парку з відром гною. Особливо якщо навколо ще й гуляти комусь заманеться… ганьби ж не оберешся.

— Я напишу, — пообіцяла вона з запопадливим завзяттям.

Ріві кивнула і загадково посміхнулася. Вірта права, згадка гною добряче стимулює бажання працювати.

— Напиши. До вечора, — сказала м'яко. — Бо ви й так від графіка вже відстаєте. І що ви цілих два дні робили? Гаразд, учора обговорювали свої плани у тій альтанці і вам завадила чайка з жуками. А що ви робили позавчора і сьогодні вранці?

Вільха щось загадкове пробурмотіла і пішла не менш загадково посміхаючись. Ледь в кропиву не забрела. Напевно, на ходу намагалася обміркувати план, за який навіть не бралася, хоч напрямок їй Ріві намітила вже давно.

— Природниці, — пробурчала аспірантка. — Сподіваюся, решті вони розкажуть про перспективи удобрювати квіти і мені не доведеться розмовляти з кожною окремо. Ніколи не піду в викладачі, ну його.

Озирнувшись і трохи подумавши, Ріві вирішила, що їй потрібний відпочинок. Відпочине, заспокоїться. Уточнить, чи знає решта клубу про гнойові перспективи. А там можна буде з ними далі боротися. Ну, чи вивчати дівоче волосся. Дівоче волосся хоча б цікаве і може призвести до чогось корисного.

— Помилуюсь морем. Поспостерігаю за чайками. А то чайки тут дивні, — прошепотіла дівчина і пішла до хвіртки, виявленої в шкільній стіні вчора. Не через ворота ж виходити. Якщо вийдеш через ворота, напевно, хтось ув'яжеться. Або клуб захисниць Яфіна, або Новал, або майстер Рід, а може ще хтось, хто вирішить, що в компанії сидіти на пляжі за каменем-яйцем веселіше. — Тільки б там нікого не було. Не хочу йти далеко.

***

Про пляж за каменем-яйцем Ріві розповіла Вірта. У неї не було клубу захисниць Яфіна з дивовижними темами, зате був недостатньо рішучий хлопець, котрий щосили намагався цей недолік перекрити достоїнствами і романтикою. І за тим каменем вони вчора вночі милувалися місяцем над морем. Вірті воно дуже сподобалося.

Камінь Ріві внизу на пляжі знайшла легко. А ось місце, де до нього можна спуститися, довелося пошукати. Берегова лінія у цих місцях була обривиста. І варто було трохи відійти від стародавньої школи, біля якої колись навіть причал був, як місця для спуску до моря різко зникали.

— Може, треба було йти від школи вздовж прибою? — запитала саму себе Ріві.

Але там, напевно, хтось звернув би увагу, що вона кудись іде. Перед школою постійно тинялися вздовж прибою любителі помочити ноги. Та й Вірта з Вітаром якось спустилися.

Пройшовши ще з десяток кроків, Ріві побачила більш-менш пологий спуск і потрапила на усипаний камінцями пляж. До схожого на величезне сіре яйце каменю довелося повертатися, хоч дівчина не дуже розуміла навіщо. Там, де вона спустилася, море було напевно не гірше. Але повернулась. Обійшла навколо примітного каменю, переконавшись, що він справді непогано закриває від вітру. А потім сіла на менший камінь і стала спостерігати за хвилями. Бездумно так. Відчуваючи, спокій та рівновагу. І посміхаючись.

Море Ріві завжди подобалося. Подобався цей особливий запах. Подобалося слухати шелест хвиль і підставляти під солоний вітер обличчя. Напевно, завдяки морю навіть її дар приходив у якусь рівновагу. Тому що, посидівши на самоті біля моря, вона починала краще відчувати і більше розуміти. Тривало це, щоправда, недовго. Рівно до того моменту, як траплялася людина, якій дуже хотілося поговорити. Люди моментально руйнували цю рівновагу і до дару додавалася невпевненість, чи що. І побоювання ще.

Втім, може воно й непогано. Бо самовпевнені маги – погані маги. Просто Ріві все ніяк не могла досягти балансу між впевненістю і побоюванням. Може їй справді досвіду не вистачало.

— І як я мусила його набиратися тут? — спитала у великого каменю Ріві й поклала на нього долоню.

Камінь був шорсткий і теплий. Певне, встиг нагрітися на сонці.

— Якесь дивне завдання, мені дісталося, — продовжила вона ділитися з каменем думками. — Якщо подумати, то навіть якби Яфін не мав прокляття, з мого боку було б великою дурістю намагатися його в чомусь переконати за допомогою дару. Там же повна школа мозкомів та інших цілителів душ. Вони б помітили вплив. — Ріві зітхнула, подивилася на море і вимовила ту блюзнірську думку, яка прийшла в її голову зовсім недавно: — А може, справа зовсім не в дарі. Або не в Яфіні. Я ж не знаю, що точно сказав той пророк і чому саме моя зустріч з Яфіном стане вирішальною в його бажанні поїхати на сусідній материк. Раптом просто щось має статися… з моєю участю.

Ріві, якщо чесно, через цю думку ставало дуже незатишно.

А ще незатишніше стало після того, як здалося, що до цієї думки її привів якраз дар, що зумів скласти разом ті натяки та уламки інформації, які господиня дару благополучно загубила і не помітила.

Ну, раптом так воно й є?

— Сподіваюся, я не маю тут героїчно загинути, а Яфін поїхати з почуття провини, — похмуро додала Ріві і притулилася до каменя чолом.

Може вона, звичайно, все вигадала і тепер сама себе лякає. Але відмахуватись від цих думок і просто про них забувати їй не хотілося. Неправильно воно буде.