Розмови, покарання та красиві пейзажі

Першим, кого Рід побачив, спустившись з другого поверху в хол, праворуч у якому стояли столи і можна було поснідати, був Яфін. Замислений такий Яфін, котрий щось намагався роздивитись у чашці. Рід так здивувався, що теж заглянув. Але нічого цікавіше плаваючої квіткової пелюстки там не було.

— Щось сталося? — спитав, підозрюючи, що поки вони спали, хтось примудрився вкрасти всіх коней і тепер усе добро доведеться далі тягнути на собі.

Яфін моргнув, криво посміхнувся, а потім з дивним задоволенням промовив:

— Моя аспірантка ненормальна.

Рід від несподіванки заяви навіть сів.

— З чого ти взяв? — спитав обережно.

— Просто іншого пояснення її діям не знаходжу.

 — Яким ще діям?  здивувався Рід.

— Та так… — махнув рукою Яфін. — Різним та несподіваним. Давно мене так ніхто не дивував. Здається, вона перша дівчина, якій вдається весь час дивувати мене.

 — Да? — тільки й зміг спитати Рід.

Дізнатися подробиці йому не судилося. Тому що на сходах з'явився предмет розмови. Цей предмет відчайдушно позіхав, ступав сходами настільки невпевнено, ніби тільки вчора навчився ходити, був непричесаний і сумний.

Поки чоловіки з цікавістю на неї дивилися, Ріві встигла спуститися, позіхнути, прикриваючись долонею, зовсім по-дитячому потерти праве око, а потім зосередитися і продовжити шлях. До цих самих чоловіків. І за стіл вона сідала повільно й обережно, наче сумнівалася у реальності стільця. Потім ще раз позіхнула, постаралася зосередитися на Яфіні і потойбічно заявила:

— Я хотіла роздивитись прокляття.

Після чого знову позіхнула.

— Роздивилась? — співчутливо поцікавився Яфін.

— Татуювання завадили, — зізналася дівчина. — Вони цвітуть.

 — Татуювання? — навіщось уточнив Рід, підозрюючи, що насправді не прокинувся і нікуди не спустився, а досі мирно спить у ліжку.

— Так,  спокійно підтвердила дівчина.  Цвітуть прямо крізь нього. Як бутони, не повністю розкриті, так. Дуже цікаво насправді.

— І навіщо тобі знадобились мої татуювання? — спитав Яфін, як у маленької дитини спитав.

— Вони мені заважали, — здивовано сказала Ріві. — Я ж сказала, я хотіла подивитися на прокляття.

Після чого взяла і знову позіхнула. І очима трохи поплескала, у якомусь сповільненому ритмі. Ріду навіть трохи не по собі стало.

— Гаразд, навіщо тобі моє прокляття? — смиренно спитав Яфін.

— Цікаво, як воно працює. У мене бабуся найкращий фахівець із проклять, можливо, навіть на всьому материку. Вона їх знімає, і знімає, і знімає… — дівчина затнулась, позіхнула, а потім моргнула. — Знімає, — сказала невпевнено.  Повністю. Або не знімає. Повністю. Або не повністю, але не так якось. Я просто здогадалася, що не так.

— І? — Зобразив всесвітній подив Яфін.

— І мені стало цікаво, — повторилась Ріві. — Темрява та її породження, як спати хочеться.

— Ти всю ніч репетирувала цю промову? — запитав Яфін.

А Рід непомітно вщипнув себе за руку під столом. На жаль, навіть після цього дивна пара співрозмовників нікуди не поділася.

— Ні, звичайно, — обурилася Ріві, оперлась долонею на стіл і душевно промовила: — Частину ночі я чекала, поки сусідкам набридне говорити і хихикати. Частину намагалася роздивитись прокляття, а там татуювання, цвіли прямо наскрізь. А ще частину думала, чи повірить мій керівник у те, що я приходила за ковдрою… поправити її… хм… загалом, у мене там купа ідей була. Але реальність все одно виявилася найідіотичнішою, і я обрала її.

І глянула на Яфіна з гордістю. Щоправда, одразу ж зіпсувала всю картину позіханням.

— Так, — задумливо сказав Рід, але на нього ніхто не побажав звернути увагу. Ріві знову позіхала, а Яфін дивився на неї з покорою в погляді і явно про щось думав.

— А потім ще птахи розцвірінькались, — додала дівчина. — Тут стільки птахів, жах, і всі цвірінькають. Радісно так. А я думала, чому дядько їх так не любить, а воно ось що. Гаразд, я пішла, у мене ще сумка. Десь.

Встала і справді пішла, найбільше нагадуючи свіжого покійника за якимсь демоном, піднятим бовдуром, який не знає, що тепер з ним робити. За тим, як вона піднімається сходами, з цікавістю спостерігали обидва чоловіки. І тому, що вона жодного разу не спробувала з них навернутися, здивувалися, напевно, теж обоє. Рід так точно був готовий ловити цю ненормальну за допомогою левітації.

— Божевільна аспірантка, — сказав Яфін, коли дівчина піднялася й зникла в коридорі. — Боги, та я там мало не помер, коли прокинувся і побачив, що наді мною нависає щось біло-чорне, з зеленими очима, що світяться. І бурмоче щось незрозумілою мовою. Відразу всі мамині казки про болотяниць згадав. А потім у неї ще й щось схоже на напад розпочалося. А потім вона мене стукнула і втекла. І ковдру вкрала, яку навіщось кинула відразу за дверима. Так б вона там до ранку валялася, не здогадався я її там пошукати. Уявляєш?

— Весело тобі, — уявив Рід і зрозумів, що якось уже не дуже хоче собі красуню-аспірантку.

— На прокляття вона захотіла подивитись. Діяльна натура. Може зайняти її чимось?