2

Новал почухав перенісся і насупився.

— Та така ідіотська історія сталася, — сказав задумливо. — Я взагалі тоді повертався вже. В одного знайомого саме день народження тоді був, і ми святкували. А в мене важлива лекція вранці, профільна, ось я й пішов раніше. Один. Ще й зрізати чомусь вирішив. Дурість така, там, у тих провулочках і на тверезу голову можна заблукати. Петляють, перетинають один з одним абияк, будинки ще однаково обшарпані. Кажуть, там навіть місцеві жителі час від часу блукають. А мене чомусь туди понесло.

— І що? — спитала Ріві.

— Та дивно просто. Мало того, що туди поперся, то ще й вийшов вдало. Схоже, я примудрився справді пройти навпростець, уявляєш?

Ріві не уявляла, про що він взагалі говорить, тому хмикнула і лагідно запитала:

— А квіточки там до чого? Десь у тому лабіринті знайшов?

— Ні. Я навіть не пам'ятаю, як там йшов. На жаль. А квіти мені жінка дала, не стара, але не дуже молода. У хустинці. Стояла там із кошиком, наче примірялася як би в ті провулки зайти, щоб не пропасти там навіки. А тут я вивалююсь, мало не в неї перед носом.

— І?

Новал почухав ніс і задумливо глянув на дерево, що росло біля альтанки.

— Знаєш… — сказав задумливо. — Дурня якась виходить. Я не пригадую, як до неї підійшов. А я, начебто, був не настільки п'яний. А потім, стою такий перед цією жінкою, тримаю букетик і думаю про те, як би швидше його тобі віддати. І ще, поки ти не спитала, воно мені не здавалося дивним.

— Так, а ця жінка тобі нічого не казала? — обережно спитала Ріві, прислухаючись до своєї параної, яка стверджувала, що без когось із рідного материка там не обійшлося.

— Казала? — замислився Новал. — Гм... почекай, вона казала, що на дівчат теж діє. Справді, я ще здивувався, сильно. Це ж дівчата ці букетики збирають, щоби когось приворожити, а не хлопці. А тут раптом мені кажуть, що можу підштовхнути. Якось так, не пам'ятаю точно.

Ріві насупилась і не відразу себе спіймала на тому, що дивиться на Новала, який намагався ще щось згадати, не моргаючи. А варто було їй моргнути, як хлопець труснув головою і потер лоб.

— Відчуття, наче з мозкомолом зіштовхнувся, — зізнався.

Ріві моргнула ще раз, ще й ще, намагаючись задавити дар, котрий вирішив себе проявити. Добре, звичайно, що Новал завдяки йому щось згадав. Але сама Ріві навіть не помітила, що впливає на нього. І діяла, напевно, дуже грубо, сама того не помічаючи. І якщо продовжити так само, можна і нашкодити. А Новал непоганий хлопець. Та й зацікавитися його проблемами з пам'яттю, почуттями або кошмарами можуть запросто.

З іншого боку, всучив йому букетик або справді мозком, з тих, які продають свій талан усім поспіль, головне, щоб заплатили добре. Або знову ж хтось із рідного материка, з талантами, схожими на її, Ріві, нерозкритий до ладу дар.

А з третього боку, так чи інакше, але Новал зміг чинити опір навіянню, може, завдяки випитому алкоголю, і не став нікого приворожувати. А могло й спрацювати. Вірта багато історій про ті квіточки встигла розповісти. Ото весело було б.

— Так, — ніби підслухав думки Новал, але думав він, як виявилося, про своє. — Я ще тоді йшов і думав, що це за дурниця? А потім подумав, що приворожувати дівчину недобре, це нижче за мою гідність. І вирішив віддати квіти тобі. Чомусь мені здавалося, що якщо ти мене приворожиш, то все буде гаразд.

І посміхнувся.

А Ріві чомусь навіть соромно стало. Гарний же хлопець, а вона його підозрювала у різному.

Чи на те й розраховано? На те, що ця безглузда подія відведе від нього підозри?

— Так і збожеволіти недовго, — сказала Ріві своїй підозрілості, а Новал з чимось незрозумілим погодився. — Можеш мене відвести туди, де стояла жінка?

— Когось підозрюєш? — спитав хлопець.

Ріві зморщила ніс і, постаравшись зобразити втому через чужі дурниці, сказала:

— У мене є знайомі любителі розіграшів. З амулетами короткострокової дії. Може, вони тут і вирішили, що це буде дуже весело?

Новал хмикнув. Чи не повірив у таку версію, чи… чи демони його знають про що він взагалі там думає!

***

Ріві сама не знала, що хотіла знайти на тому місці, де Новал зустрів жінку з кошиком. Часу пройшло занадто багато, а вона навіть не слідопит.

Провів її Новал до стіни, що обгороджує територію школи. Показав, де можна безпечно перелізти, а потім, зі стіни, вказав на примітний будинок. І далі не пішов. Чи боявся погроз Яфіна, чи Ріві справді змогла його переконати за допомогою свого дару, вона не була впевнена, хоча й намагалася тиснути на ухвалене рішення.

Будинок виявився як будинок. Стояв на тихій вуличці в оточенні рідкого саду та кованої огорожі. Ріві навіть згадала, що то за будинок. Один із тих, які здавали у найм студентам і де не вистачило кімнати для Ріві.

Дівчина пройшлася вздовж огорожі, намагаючись щось відчути. Дійшла до зростаючого з іншого боку вулиці старого дуба і трохи постояла, старанно ним милуючись. Дуб, на жаль, не відгукнувся і жодними видіннями не поділився. Втім, читати пам'ять рослин Ріві ніколи не вміла. Там потрібні свої таланти. Довелося ще постояти, поклавши долоню на шорстку кору. На жаль, це також нічим не допомогло. Та й не могло допомогти. Хтось стер взагалі всі старі сліди. Були тільки ті, які з'явилися пізніше того дня, коли треба було шукати квіти.

— І це точно не параноя, — задоволено сказала Ріві. — Цікаво тільки, хто й для чого хотів, щоб я закохалась у Новала? А кандидатів, на жаль, багато. Той самий клуб рятівниць Яфіна.

Ріві зітхнула, обійшла дуб і зазирнула у вузький провулок, куди ходити Новал уже не звелів. Тому що веде він у той самий лабіринт вуличок у міській низині. А там можна загубитися навіки.

— Далі провулка не піду, — пообіцяла Ріві. — Раптом десь там сліди знайду?

Надія була така собі, але Ріві пішла. Дійшла до кінця провулка, довгого, треба сказати, і з цікавістю помилувалася яскраво-рожевим, злегка перекошеним будиночком, що стояв навпроти. Потім зітхнула та й пішла назад.