Людські дивацтва та смаки

1

— Я довго терпів, довго! — десь далеко-далеко, хтось з добре поставленим голосом намагався достукатись до когось іншого. — Я терпів і прощав! Я вірив, що десь сам винен! Але ти, як ти могла зробити ось це?

«Зробити ось це» прозвучало настільки проникливо, що уява Ріві відразу намалювала якусь грандіозну і небезпечну дурницю. На зразок грибних медуз Яфіна.

— Але, я подумала… — тонким і невпевненим, навіть трохи тремтячим голосом обізвалася якась жінка.

— У мене міцніє впевненість, що ти взагалі думати не вмієш! Ти просто вирішила завдати мені якомога більше неприємностей! А я, дурень, ще й пішов у тебе на поводі, намагаючись довести, що ти все вигадала!

— Але милий!

— Милий?! — так щиро здивувався чоловік, що жінка голосно схлипнула. — Милий?! А якби ти її вбила? Мені що, труп закопувати під найближчою яблунею, а її рідні терміново писати, що їхня дивна дівчина закохалася і втекла?! Ага, з шаманом, що проходив повз школу, в степ! І я точно роздивився через вікно, з відстані п'ятсот метрів, що дозволяючого знака в нього не було, а отже, цілком можливо, цю дурепу вже принесли в жертву духам і закопали під липою!

— Головне не під дуб, там кішка в труні, — простогнала Ріві, нарешті зрозумівши, що парочка весело розмовляє не десь далеко, а в неї над головою. Над головою, яка й так боліла чомусь.

— Ось бачиш, прийшла до тями, — зраділа жінка.

— Вона ж марить! — так гаркнув магістр Варну, що Ріві від несподіванки навіть його впізнала, не розплющуючи очей.

— Ви когось убили? — включився у дурдом третій голос. Молодий, веселий та чоловічий. — Ой, яка милаха!

— Рід, хоч ти зникни, не зли мене, — сказав магістр Варну.

— Їсти вранці треба й не будеш таким злим, — і не подумав йти володар третього голосу.

І ось тут жінка взяла і дуже урочисто схлипнула.

— Що ще?! — переключився на неї завідувач аспірантурою.

— Ти вчора сказав, що я навіть яєчню готувати не вмію, — розповіла вона страшне.

— Коли сказав? — так здивувався магістр, що навіть розгубив свій грізний тон.

— Уві сні, — похоронним тоном повідомила жінка і бурхливо розплакалася.

І Ріві стало дуже цікаво. Вона розплющила очі, незважаючи на біль, повільно повернула голову трохи праворуч і побачила всю веселу трійцю.

Магістр Варну чомусь був без сюртука та з закоченими рукавами. І виглядав він розгубленим і незадоволеним одночасно. Бурхлива ридальниця виявилася його секретаркою. Причому, плакати вона примудрялася красиво, злегка закинувши голову, однією рукою себе обійнявши, а другою прикриваючи час від часу обличчя. Для повноти образу їй лише мереживної хусточки не вистачало. А чоловік із веселим голосом Ріві був незнайомий. Незрозумілого віку блондин. З благородним обличчям і посмішкою, що не сходить з цього обличчя. Він навіть на ридаючу секретарку дивився з усмішкою, а ще з таким розумінням. Немов щось таке про неї знав, що зводило всі її ридання до нічого не значущої забаганки. От захотілося дівчині поплакати, то хай собі плаче. Навіщо їй заважати?

— О, милаха прийшла до тями! — блондин помітив першим, що Ріві на них дивиться.

Секретарка відразу замовкла. Витріщилась на аспірантку круглими очима, а потім рвонула до неї, хитнулася так, ніби хотіла бухнутися на коліна, але в останній момент передумала, стала в гарну позу, міцно схопившись правою рукою за ліве зап'ястя і почала бурхливу промову.

— Вибачте мені, вибачте, я не хотіла! — говорила вона таким тоном, що не пожаліти її міг тільки хтось зовсім безжальний. І саме такою безжальною особистістю Ріві себе і відчула. Бідолашну страждальницю хотілося заткнути якомога швидше, через головний біль. — Я не так зрозуміла, я ж не знала, що вам так подобається він.

Хто такий він, повідомити бідолашна не встигла, бо магістр Варну схопив її за талію і відтяг від кушетки, на якій Ріві лежала.

— Самі, у дівчини болить голова, дай їй полежати. Лікарські плетіння так швидко не діють, тим більше, я не професіонал у цій справі, — проворкував він і заштовхав секретарку собі за спину. — Це було непорозуміння, — сказав він Ріві.

— Чергове, — життєрадісно додав Рід.

І Ріві згадала, що у магістра Варну є ревнива дружина, яка стала особливо ревнивою після якогось непорозуміння.

А ще, неприємності, схоже, наздогнали та відплатили одразу за все затишшя.

— Ви полежіть, а ми підемо, поговоримо, — додав магістр і виштовхав з кімнати свою буйну дружину і життєрадісного блондина. — Голова скоро пройде, — сказав, обернувшись і акуратно зачинив двері.

А Ріві залишилася лежати. І чомусь дуже повільно, якось в'язко думала, яким саме чином має пройти голова. І куди вона має пройти? І чия голова? Чомусь Ріві воно здавалося важливим, але вона зовсім нічого не розуміла. Так і заснула, все ще не розуміючи.

Потім, чи уві сні, чи наяву прийшов Яфін, заглянув в обличчя, погладив по щоці і пообіцяв, що все буде добре. Таким тоном пообіцяв, що їй захотілося схопити його за шию і попросити забрати з собою. Куди завгодно віднести, аби подалі від магістра Варну та його дружини, що поєднує посаду секретаря. Але сказати вона не встигла. Яфін пішов, теж акуратно зачинивши за собою двері, а потім за ними лаявся і чогось вимагав.

Ріві сподівалася, що він не вимагав забрати в нього таку проблемну аспірантку. Тому що Яфін гарний. А ще він якийсь дивний спокій. Спокій, причетний до дії, як вода спокійної річки. А спробуй цю воду зупинити, і що буде?

Лаявся Яфін довго, а коли замовк, чомусь і не подумав повертатися, хоча Ріві чесно на нього чекала, опираючись сну. І спитай її хтось, навіщо чекала, вона б відповісти не змогла. Просто хотілося на Яфіна дивитися. І щоб він кудись забрав.