3

Комендантка жіночого гуртожитку дивилася на Ріві не менш дивно, ніж секретарка магістра Варну. Потім вона хмикнула. Потім просто махнула рукою собі за спину, пробурчавши: триста п'ять на третьому поверсі в кутку. А коли Ріві вже йшла до сходів, задумливо додала, що у двері треба стукати, обов'язково, бо там сусідка нервова трохи.

Ріві запідозрила, що не трохи. І що саме за допомогою тієї сусідки магістр вирішив позбутися незручної для себе аспірантки.

— Може йому простіше позбутися дружини? — буркнула Ріві. — Може, йому в цій справі якась допомога потрібна? Ось візьму, вирощу кущик.

А потім вона згадала, що про традиційні кущики своєї сім'ї вже розповіла, тож нескладно буде її запідозрити, і засумувала. Поспішила вона з цією розповіддю.

Сумуючи, Ріві піднялася на третій поверх. У найдальшому кутку знайшла двері, на які криво була прибита табличка з номером триста п'ять, а трохи нижче чимось нашкрябано: «Дотримуйтесь ввічливості, бо не відповідаю». За що і хто не відповідає чомусь не пояснювалося, напевно, писати далі було ліньки, ну, чи совість не дозволила й далі здирати з дверей фарбу.

Стукати у двері Ріві зовсім не хотілося. А хотілося розвернутись і тихо піти. Чомусь. І в цілому ці двері, якщо вірити відчуттям, дуже виділялися на тлі решти гуртожитку. Загалом жіночий гуртожиток був цілком пристойним місцем. Світлим, чистим, з приємним запахом. Навіть дівчата, які попалися на шляху, були спокійні, усміхнені та налаштовували на мирний лад. А тут двері. З написом ніби чиїмось пазуром залишеним. І думай, що хочеш.

— Або він мене сюди послав у розрахунку, що я вражусь і вирішу, що краще втекти, не з'ясовуючи, що ж цей напис приховує. А насправді, там взагалі нікого немає, — тихо сказала Ріві, потім глибоко вдихнула і, дотримуючись поради комендантки, постукала. Гучно та ритмічно.

Стук, здавалося, рознісся по всьому поверсі.

За дверима щось упало, хтось, судячи з тону, вилаявся, а потім вони різко відчинилися, Ріві безцеремонно схопили за руку і затягли до кімнати.

— Так, ти не Валірка, — сказала хапальниця, роздивившись свій улов. — І з вухами щось не те.

— Я Ріві, мене відправили тут жити, — сказала гостя з сусіднього материка, відчепивши дивну дівчину від своєї руки та інстинктивно поправивши волосся.

А дівчина справді була дивна.

Вона була пронизливо-рудою. Настільки рудою, що здавалося, такого кольору взагалі не може бути в природі і волосся вона пофарбувала якоюсь поганню для більшого ефекту. А ефект у поєднанні з її несподівано смуглявою шкірою та світлими очима був надзвичайний. І в дівчини хотілося запитати, чи не богиня вона випадково, котра за якимись зеленими жабами прийшла в цю школу.

— Жити? — здивувалася яскрава дівчина. — О, то це ти та екзотика, яку магістр Варну пообіцяв зібрати в одному місці, а потім закрити, щоб не розбрідалася? Я, до речі, Вірта. І я його особистий ворог. Як він намагався мене завалити в минулому році, аж згадати приємно, його навіть магістр Ольшан почав смикати, нагадуючи, що він ставить мені питання з тем, які ми вивчатимемо на останньому курсі. А чому? А все тому, що його дружина — найдурніша дурепа в місті. Не у магістра Ольшана, у магістра Ольшана вона мила жінка, теж магістр, правда, лікарка, майже без дару, але розумна. Вона мене захоплює. А у магістра Варну — дурепа. І навіщо вона йому знадобилася? Ну, красуня, звичайно, але інших переваг у неї немає. Навіть грошей немає, я дізнавалася. Вона, до речі, теж навчалася у нашій школі. І тепер, мабуть, усіх підозрює у тому, що провернула сама.

— Ага, — тільки й спромоглася сказати на ці чудові новини Ріві.

— Ти проходь. Твій бік — правий. З шафи можеш усе викинути. Тут раніше жила якась дуже багата особа і залишила своє шмаття, що вийшло з моди. Чи додому тягти було лінь, чи вирішила, що комусь воно може і знадобитися. Мало що було в неї в голові.

Ріві слухняно пройшла, тому що чинити опір цьому рудому урагану було неможливо, і першим, що вона побачила, була колода. Здоровенна колода, що стояла між ліжком і шафою з лівого боку. Якось там, мабуть, закріплена. І, так, колода сама по собі в невеликій кімнаті була, м'яко кажучи, недоречною, але це дурниця. Набагато більше Ріві вразило те, що ця колода була подерта. Схоже, пазурами.

— Це моя кігтеточка, — з дивною гордістю сказала Вірта, помітивши інтерес сусідки до колоди. — Чого мені вартувало її сюди затягнути… За допомогою левітації, яка в мене така собі. Добре знайшовся майстер у цій справі, допомогти запропонував, хоча я займалася перетягуванням кігтеточки вночі. Тому що Хабка точно не дозволила б, якби вона побачила цей цирк вдень. А потім тільки рукою махнула і веліла викинути паскудство, коли додому поїду. З нею взагалі можна домовитися, особливо якщо не нахабні і вчасно визнавати провину.

— Ти… — трохи приголомшено сказала Ріві, почавши підозрювати, що Вірта і Новал ще одні втрачені в дитинстві брат і сестра. Он як балакучістю схожі. І усмішливістю ще.

— Я перевертень, — гордо сказала дівчина. — Клановий, не хвилюйся. Та й кігтеточка в мене є. Я, коли нервую, перетворююся на кішку і деру її. Дуже допомагає.

— Ага, — тільки й змогла сказати Ріві.

А може вона не доживе до того моменту, як треба буде йти і дізнаватися, хто ж там став керівником аспірантури? Може, все вирішиться набагато раніше, наприклад, сусідка уві сні загризе і ніяких проблем не залишиться.

І, якщо чесно, Ріві дуже захотілося визнати поразку та попроситись додому. Але натомість вона перенесла речі. Потім зуміла знайти Яфіна і навіть натякнути йому на те, що хоче бути його аспірантом. І під час цієї розмови хтось старанно свердлив поглядом спину Ріві. Хтось дивився у вікно. Добре хоч чергової бійки за природника після цього не трапилося, мабуть, дивилася там його чергова прихильниця.

А натяку Яфін не зрозумів. Або вигляд зробив. І ті зелені жаби, які заважають спати тітоньці Шанес, тільки й знають, як він насправді відреагував. А говорити прямо Ріві все-таки не наважилася. Тому що якщо відмовить прямо, то шукати до нього манівці буде вже просто безглуздо.