Спадкова дурість, грандіозна кігтеточка та несподіване вирішення проблеми

Жінка, що відображалась у величезному, на пів стіни дзеркалі, була дуже гарна, чудово це знала і всіляко цей факт підкреслювала. Колись вона була впевнена, що природної краси цілком достатньо. Що різні хитрощі принижують її гідність і потрібні тільки якимось дурепам, щоб показати те, чого насправді немає. А потім вона цю наївну переконаність переросла і стала справжньою красунею. З тих, вслід яким завжди із захопленням дивляться чоловіки і з ненавистю жінки.

Ось і зараз у цій кімнаті було ідеально підібрано все.

Глибоке крісло з високою спинкою та оббивкою чудового медового відтінку. У кріслі вона здавалася напрочуд маленькою і зворушливою, особливо якщо сідала у нього підібгавши ноги. Оббивка підкреслювала чорноту волосся і чудово гармонувала як з відтінком шкіри, так і з синьовою очей. Лампа висвітлювала кімнату саме настільки, щоб постать у кріслі виглядала дещо загадково і скрадувалися дрібні недоліки, яких, якщо казати правду, через вік на обличчі жінки вже вистачало. Але ж не сидітимеш у кріслі у власній спальні нафарбувавшись, як на прийом? Правда? Тож лише ідеальне освітлення. І нехай рідкісні відвідувачі йдуть у впевненості, що вона і без фарби на обличчі все ще молода і свіжа. Дар на неї так впливає, що ще?

Столик навпроти крісла виглядав витонченим настільки, що чоловік, який надумав відвідувати цю жінку в її спальні, боявся покласти на нього руки. Хоча насправді столик міг би витримати навіть вершника на коні великовантажної породи. Ну, якби їм надумалося на цей столик забратися, і вони б зуміли це зробити.

Власне, чоловік був єдиним, хто виглядав у кімнаті недоречним. Занадто простий костюм. Неохайний хвостик, що заміняв відвідувачеві модну, ну чи не сильно, стрижку. Щетина ще, причому, не для краси та мужності вирощена, одразу видно. Щетина робила його схожим на розбійника з найближчого підворіття.

Та й загалом, чоловік явно почував себе у спальні цієї жінки зовсім незатишно.

— Все-таки метр Ризмі має рацію, — невдоволено промовила жінка, дочитавши папір, який тримала в руках. — Дурість по лінії колишнього військового м'яса все ще успадковується. Навіть після вливання гіднішої крові. І навіть після того, як туди влилася кров неблагородних обдарованих, котрим саме наявність розуму і дозволило вижити, а потім і залишити нащадків. І що коротше вуха, то яскравіше ця дурість виявляється.

— Так, — охоче підтвердив чоловік, варто було жінці на нього подивитися. І навіть покивав.

— Так, — як виплюнула вона. — Це дівчисько... Та найтупіша служниця вже зрозуміла б, що їй натякають зібрати речі і терміново повернутися додому. Поплакатися батькові на невдачу, на нетямущість аборигенів, на свою недостатню компетентність, сумніви у власному дарі та повернутися. І він би з радістю її звідти забрав, може, навіть сам з'явився. А ця наполегливо преться далі. Як уперта і дурна віслючка.

— Так, — знову підтвердив чоловік.

— Раніше ця дурість хоч би була другому колу вигідна. Чим більше дурості, тим простіше виявляти хоробрість і отримувати після цього дари з рук королів. Ну, якщо виживали, звісно. Дурість давала їм землі, гроші, трофейних дівчат шляхетної крові, а іноді й титул вище. А зараз вона, крім неприємностей, їм нічого не дасть. Але вони її все одно успадковують. А якісь йолопи з першого кола ще й беруть подібних дівчат за дружину. Щоб і їхні нащадки цю дурість успадкували, не інакше. Не шкода їм нащадків.

— Так, — знову погодився чоловік.

— Досить такати! — роздратовано звеліла жінка. — Краще подумай, як ту дурну дівку звідти прибрати. Не хотілося б її випадково вбити. Зараз, на жаль, вплив другого кола настільки ж сильний, як і першого. І навіть уроджена дурість це коло навряд чи викосить, плодяться вони… недалеко від низьконароджених пішли. Раніше хоч війни ці клани проріджували, а зараз вся надія на їхню вроджену дурість.

— Може, вона тоді сама якось? — задумливо спитав чоловік.

— Що сама? Закохається в цього генія і з горя повіситься? Чи втопиться? Бовдур! Їхня вроджена дурість виливається в хоробрість і бажання ризикувати, а не в подібні ідіотські вчинки!

— Може, нехай залишається і воно виллється… — зробив ще одну спробу чоловік.

— Може й виллється, вилка там не дуже зрозуміла і якийсь неврахований фактор ще впливає. Біда з цими пророками. То вони дуже яскраво бачать. То, щось туманне. І пояснити… Ось чому саме це дівчисько може схилити ваги? Попелиця сіра. Ні обличчя, ні фігури, ні характеру. Не видно її й не чути було. Хто взагалі знав, що цей дрібний радник має ще одну дочку? Чому не якась красуня, котрій можна заплатити щоб нашіптувала потрібне? А вона, у свою чергу, не жуватиме шмарклі, а візьме цього розсіяного ідіота в кулак і змусить робити саме те, що буде потрібно.

— Може спробувати з нею домовитися?

— З нею? — зневажливо перепитала жінка і навіть хихикнула. — Після того, як вона побувала на аудієнції самого короля? Вона ж захоплена ідіотка і сіра попелиця, без пристрастей. І в цьому, хоч як сумно, її сила. На пристрасть насправді дуже легко спіймати. Любила б коштовності, ловили б на них. Любила б гарних чоловіків — взагалі ніяких проблем не було б. Любила б владу... А ця, куди женуть, туди й піде, головне, щоб погоничу довіряла. А нашим володарем вона ще й захоплюється, по пиці було видно. Ішла прибита аудієнцією. Марно, загалом. Хіба що шантажувати здоров'ям старшої сестри чи тієї тітки, якою вона теж захоплюється. Але тут може й на дибки стати, а шкода.

Чоловік схилив голову.

— І як добре все було продумано. Так ні, пророки вирішили сказати слово. Щит вони знайшли. І ключ до цього щита. Ось за що я ненавиджу пророків. Ти тут роками стежиш, вираховуєш час, підштовхуєш на дії одних, готуєшся надати підтримку іншим і отримати те, що твій рід давно заслужив. А тут вони. І все починає плутатися. Ненавиджу пророків.

— Так, — зітхнувши підтримав її чоловік. Він у цей момент теж ненавидів пророків, від щирого серця ненавидів їх. Один-єдиний пророк, що не вчасно відкрив свій рот, споганив те, на що він витратив більше десяти років свого життя. Та ще й цю мегеру розлютив.