Несподівана компанія, нова зустріч і чудова рослина

Ріві стояла і дивилася на вікна. І почувала себе дурною-дурною, майже як кузина Лільна. Ця кузина любила завмерти десь і стояти, тріпочучи віями. Вона чомусь вважала, що так виглядає повітряною, романтичною та дуже трепетною.

Загалом, кузина була з дивацтвами.

Ріві теж була з дивацтвами і чужі їй були не потрібні, а тут на тобі.

А проблема в тому, що вікон було багато. І Ріві поняття не мала за якими знаходиться те приміщення, в якому ось-ось почнеться іспит. Без неї, якщо вона ще трохи постоїть. Ріві навіть покричати намагалася, але викладач, мабуть, встиг поставити на свої вікна шумопоглинання, аби кандидатів в аспіранти ніщо не відволікало.

— Доброго дня, тобі куди? — пролунало за спиною так несподівано й життєрадісно, ​​що Ріві шарахнулась і ледве стримала негідний благородної діви писк.

Щось останнім часом до неї постійно хтось підкрадається. А все вона – задумливість.

Оберталася дівчина повільно. Потім довго дивилася на хлопця. Світленького такого, блакитноокого і безмежно привабливого, що вміє посміхатися так, що не посміхнутися у відповідь було дуже складно.

— Мені на іспит, на який я скоро запізнюся, — похмуро сказала Ріві.

— До Корві? — і не подумав поділити її настрій хлопець. — Це так. До нього краще не спізнюватися. Він дуже не любить тих, хто запізнився. І якщо ми зараз запізнимося, доведеться терміново обирати інший іспит.

— Ти теж до нього? — зацікавилася Ріві.

Хлопець продовжував випромінюватит чарівність і ні крапельки не турбувався.

— Так. Піднявся сходами, а там, якогось лисого демона, двері зачинені. А це дивно, Корві не замикається. Може, у когось таке паршиве почуття гумору прорізалось?

Ріві знизала плечима.

— Зрештою, яка різниця? Морду можна набити і потім, головне, цю морду знайти. А зараз нам он туди. Третє вікно від тієї фіговини, що стирчить у небо. Насправді це відведення для надлишків енергії таке ... старе просто, а в давнину нічого крім колоди з кам'яного дерева так і не вигадали. Уявляєш?

Ріві не уявляла, але вирішила помовчати.

— Вмієш лазити по стінах? — не став через це сумувати хлопець. — Я, до речі, Новал. Хорошого дня… мене мамка виховувала, що, представившись, треба цього дня побажати, не звертай уваги. То що, ліземо? Чи ти не вмієш і мені потім спустити тобі зв'язані фіранки? Ах, так, наскільки я знаю, це третє вікно не зачиняється. Якщо, звісно, ​​запор не змінили. Але знаючи Корві…

— Лізем! — рішуче сказала Ріві, і перша полізла.

Ну, спробувала. Стіна цієї будівлі для лазання по ній призначена не була.

А балакун Новал ще й кинувся допомагати, штовхаючи в те місце, яке пристойні дівчата малознайомим хлопця чіпати не дозволяють.

Потім, переконавшись, що Ріві все одно не дістає до козирка і може засвітити п'ятою в око, а не просто погрожує, Новал запропонував Ріві забратися собі на плечі і спробувати так. І справа зненацька пішла. А себе він до того козирка докинув, якось штовхнувши силою, Ріві не дуже роздивилась.

Потім довелося забиратися на ту саму фіговину, що стирчала і будила в Ріві нездорові асоціації. А від неї іти, буквально прилипнувши до стіни, по цеглинах, котрі ледве стирчить зі стіни. Стирчали вони там явно для краси, а зовсім не для того, щоб ними хтось ходив, але Ріві це чомусь не втішало. Втішило її тільки те, що вікно, до якого довелося ще й тягнутися рукою вгору, справді виявилося незачиненим. І вона перевалилася через підвіконня з таким полегшенням, що в перший момент навіть не помітила людей, які перебували в кімнаті.

А людей там вистачало. Вони займалися своїми справами і зовсім не були готові до дивної появи гості із сусіднього материка. І на пристойну дівчину в той момент, коли переповзала животом по підвіконню, Ріві була схожа найменше. Зате дуже була схожа на щось нетверезе, що заблукало і приперлося замість дому до сусідів.

Люди мовчки спостерігали за тим, як дівчина дотягується долонями до підлоги, сповзає на неї і деякий час недоречно там лежить, зображуючи колоду, викинуту на пляж — цегла виявилася тим ще випробуванням, мабуть, простіше було б ходити канатом над прірвою. Потім Ріві сіла, сперлася рукою на стіну і повільно встала, почуваючи себе немертвим.

— Це що за явище? — здивовано спитав чоловік із акуратною борідкою, підійшовши до дівчини.

З вікна тим часом випав Новал, сів на підлозі і став усміхатися.

— Я її знаю. В неї звичка ходити через вікна. Мабуть двері чимось не подобаються.

Хтось захихотів, а Ріві здивовано дивилася на Яфіна, якого тут не повинно було бути.

— Знаєш, от і чудово, — оцінив чоловік із борідкою. — А я цього бовдура знаю. Його витівки…

— Які витівки, майстре, у вас двері замкнені! — обурився Новал.

— Це була моя ідея, — сказала Ріві.

— Зговорились! — припечатав майстер.

— Але вони справді замкнені. Хтось сильно не хотів, щоб я потрапив до вас на іспит, уявляєте? Цікаво, навіщо б це, га?

Ріві тихо видихнула, насилу відірвала погляд від Яфіна, який дивився на неї, і, нарешті, роздивилась інших кандидатів в аспіранти.

Кандидати виявилися як кандидати. Різного віку. Різного досвіду. І напевно різної сили та таланту. І всі дивилися на Ріві, як на кумедне звірятко. Мабуть, поділяли думку Яфіна, що вона просто любить ходити через вікна. А може, це всі ельфи такі дивні. Тим більше, деякі місцеві жителі взагалі вважають, що ельфи живуть на деревах. У гніздах, мабуть. Тому й не бачать різниці між дверима та вікном.

— Зачинені, кажеш? — недовірливо перепитав майстер Корві, а хто це міг бути? — Що за нісенітниця? Навіщо мені зачиняти двері, тим більше я погодився на цей безглуздий іспит цілком добровільно, ніхто мене не змушував.

— Але вони замкнені, я й смикала, і штовхала, і стукала, — вирішила підтримати Новала Ріві. Він поки що єдиний не вважав її дивною і розумів, що вона мала лізти в це вікно, якщо хотіла потрапити на іспит. Хоча, напевно, простіше було плюнути та вибрати якийсь інший.