Важко жити хлопцеві з жіночим ім'ям, дівчині з чоловічим

                                                                                1

Ріві щосили намагалася не виправити ситуацію, швидше вона намагалася не зробити її гіршою, сподіваючись, що перше враження буде поховано під купою інших. Це їй здавалося найрозумнішим.

Виходило так собі. Бо майбутній керівник аспірантури допомагати їй у цьому не збирався. Він швидше заважав. Та він навіть не спитав, чому вона стирчала у його вікні, ніби для нього подібна поведінка була звичною справою і нічого іншого він не очікував!

Їхали вони, як якісь дикуни із Золотого степу, на конях. Виявилося, портал, люб'язно налаштований дорогим кузеном та його командою, щоб їм усім жаби в постіль скакали, викинув Ріві у справжню глухомань. Тут навіть нормальних доріг не було. Купці старалися проїхати ґрунтовками до того, як почнуться дощі, спрогнозовані магами, що спостерігають за повітрям. Зі стародавньою, покритою бруківкою дорогою розумні купці не зв'язувалися. Вона була настільки стародавньою і нерівною, що там запросто ламалися осі возів, навіть укріплені, навіть у тих возів, на яких стояли новомодні ресори. А ще там промишляли молодики з навколишніх сіл. Ні, не нападали, звичайно, що вони дурні, нападати на купців під охороною воїнів, а іноді й магів? Ні, ці молодики просто і невигадливо намагалися щось вкрасти, частенько у них навіть виходило.

По обабіч ґрунтовок такі молодчики теж зустрічалися, але рідше, тому що ґрунтовок багато і вибрати купець міг яку завгодно. Та й вибираючи між «стародавня дорога з молодчиками» та «молодчики без неї» перевагу віддавали другим.

Загалом, глухомань була страшна. І до «Нитки», на станції якої Ріві й мала з'явитися, їхати треба було три дні. Навпростець було б швидше, рази в два, якщо не більше, але навпростець були заливні луки, впереміш з болотами, котрі живила річка Стріта, що розділилася в цьому місці на купу протоків. А ще залишки стародавнього, як та сама дорога, міста, яке чи під землю провалилося, чи згоріло, але точно було. Думки у місцевого населення розходилися.

Загалом їхати туди не варто. Наївні люди, які намагалися скоротити шлях, іноді блукали там півмісяця і не могли вийти. Компаси, що магічні, що механічні там працювали не зрозумій як, а сонце і зірки більшу частину дня і ночі ховалися за туманом, що висів над усією цією красою. Добре, хоч було що їсти. Вдосталь жаб, риби, диких кіз та кроликів.

Про те, що це за глухомань така і чому вона насправді знаходиться неподалік цивілізації, Ріві розповів майбутній керівник аспірантури. Дівчина була впевнена, що зможе переконати його прийняти це горде звання. Ну, не було в неї вибору насправді.

Принагідно він розповів, що малюнки на тіло наносив, коли будучи аспірантом їздив з одним диваком у дуже небезпечні місця. Диваку туди було треба, а Яфін їздив з ним за компанію і заради вивчення незвичайних рослин. І спочатку у нього була лише стрічка на правому плечі. Звичайна сигналка з реакцією на прояви пітьми, що фіксує їх переміщення і штовхає силою, якщо щось підходило надто близько. Надійна річ, особливо коли ніщо не заважає знятися з місця та втекти. Але перед другою подорожжю Яфін уже попросив майстра амулетних малюнків набити на лівому плечі щитове плетіння. Спочатку не хотів, бо процедура довга, а перед цим ще й підібрати правильний малюнок треба. А потім зрозумів, що дарма не хотів.

А колесо-охоронець для заготовок на правій лопатці у нього з'явилося після того, як він два дні просидів у якійсь щілині зі зламаною рукою. І так би там, мабуть, і помер, якби не повернувся вчасно компаньйон, котрий ходив у руїни, місце ще небезпечніше, ніж те, де він залишив Яфіна. Він прогнав тварюку. Тоді у Яфіна і зникло наївне переконання, що він готовий до всього і все встигне. І в колесі у нього зберігається кілька лікувальних плетінь, до яких у нього зовсім немає здібностей, а ще те, що бадьорить і левітує. Два останні, бо швидко їх не виплетеш у разі потреби, а вони можуть дуже знадобитися.

Ріві подумки з ним погодилася і задумалася, а чи не виженуть її з дому, якщо вона повернеться з подібними прикрасами? Малюнки на тіло собі наносили ті самі жителі степів, а вони в Лісових Володіннях вважалися тими ще дикунами. Дівчатам з ідеально-шляхетною формою вух дикунські прикраси ні до чого, як не прикро. Навіть якщо всі знатимуть, що насправді це амулети.

— Ех… — тихенько видихнула Ріві. — Якби я була хлопцем, могла б собі дозволити.

Яфін чомусь усміхнувся.

Ріві спохмурніла і вирішила поставити йому провокаційне питання.

— Можна спитати? — спробувала вона посміхнутися якомога наївніше.

Майбутній керівник аспірантури кивнув.

— У вас усі маги так виглядають?

І округлила очі, вкотре шкодуючи, що не вміє червоніти за власним бажанням, як одна з кузин.

— Так? — перепитав Яфін.

— Як вершники великокрилих. Ну, чи воїни. Як…

— Як вантажники в Сольовому порту, — підказав Яфін і знову посміхнувся, любив він посміхатися. — Ні, не всі. Багато хто вважає, що займатися чимось фізично складним і виснажливим ні до чого, що магія їх завжди виручить краще, ніж когось меч чи міцні кулаки.

— Але…

— Але ж у мене мама — велика оригіналка. Вона назвала мене на честь казкової принцеси одного далекого королівства. Воно за пусткою знаходиться, купці звідти до нас їдуть цілими караванами. Пустка — місце нехороше, там мало води, багато каменів, вітри дмуть відразу з усіх боків, та ще й магічні аномалії зустрічаються. Наскільки я знаю, королі намагаються домовитися, щоб прокласти через пустку «Нитку», вважають її дуже вигідною. Пустка буквально розриває наш материк на дві частини.

— О, — захопилася королями Ріві, її рідний правитель про подібні грандіозні проекти не думав, у нього й без того вистачало турбот. — Отже, назвала на честь принцеси?

— Так, в мене хороша мама. І вона хотіла мені гарне ім'я. Тільки не подумала про те, як складно жити хлопчику з дівчачим ім'ям. І що підлітку з таким ім'ям буде ще складніше. А вже чоловікові...