Добрий день, сусід

Добрий день, сусід

— А, Василь Федорович, — звернувся до мене сусід махнувши рукою. — Як працюється вдома? Як дружина?

Я не став придумувати нову відповідь, бо за два тижні карантину нічого не змінилося і я кивнув. Сусідові цього було достатньо, і він, заспокоєний рівновагою світу пішов. 

Працюючи у школі вчителем біології, я нудився так само, як і діти: ні прогулянок, ні поїздок до міста, ні спілкування з родиною. Але найбільше я хвилювався за свій клас. Діти не мали практичних завдань і це виводило мене з рівноваги. Я розумів, що будь-які описи та відеоуроки є в Інтернеті, та я волів демонструвати своє знання та досвід самостійно. Тоді хоч користь буде. Думка, що карантин можуть продовжити, дратувала, і у вільний час, щоб заспокоїтися, я міряв кроками кімнати та периметр садиби де ми жили з дружиною.

Сусід повернувся знову і витріщився на мене. Його очі не кліпали, а шия з головою вигнулася на бік.  Він так і завмер як воскова фігура. Моя кінцівка, піднята в знак ще одного привітання, нервово сіпнувся та опустилася, ніби я боявся порушити гармонію тиші. Сказати, що я почувався впевненим було абсурдним. Аж ось, ніби нічого не трапилося, сусід знову перетворився на щасливого та усміхненого Ігоря, який пішов у своїх справах. По правді сказати, він мене трохи дратував, але не тому, щоб був нав’язливим. Він завжди працював з дому, тож для нього карантин нічого не значив. Струснувши головою я глянув на годинник, скоро буде урок, треба підготуватися до зустрічі з дітьми. Дружина з іншої кімнати щось крикнула і я поспішив до неї.
*

В хаті задзвенів дзвінок і я вийшов надвір подивитися хто прийшов. За залізними ґратами нашого паркану стояла дружина Ігоря — Віра. Вона була в масці і здавалася наляканою. Я турбувався чи щось трапилося. 

— Василь Федорович! Може ви що знаєте... Я.. Пропав мій Ігор! Його вже немає другий... вірніше третій день. Слухавку не бере, на повідомлення не реагує. Я боюся, що з ним щось трапилося. 

— Дай згадаю! Так-так... Коли це було зачекай... Точно! Ми бачилися у п’ятницю 10-го. Ну але ти знаєш, що з тих розмов, ми руками помахали та й все. І чого я кажу, що 10-го, бо тоді я розповідав своїм учням про опору та рух людини. Їм сподобалося.    

— Я не знаю, що робити, — вона майже плакала. 

— Та заспокойся, він же не хлопчик. Повернеться. Заходь до нас, — я вказав головою на хату, — Оксана наготувала пиріжків, ти ж пам’ятаєш які вони смачні. Ось так, прошу. 

Я зачинив за Вірою хвіртку та крикнув:

— Оксано! Я з гостею. Віра шукає свого Ігоря! Ти не знаєш де він? Я бачив його у п’ятницю, а вже ж вихідні минули.

Ми піднімалися сходами. Від сусідки пахнуло випраним одягом та молодістю. Я відкрив перед нею двері та зайшов слідом.
*

— Віро, прокидайся, — я легенько струснув нею, щоб привести до тями. Дівчина лежала у ванні. Я включив душ та висунув язика дивлячись на його віддзеркалення у сріблястій поверхні. Він був білим та довгим.

Віра оклигала та перелякано глянула на мене, але жодне слово не вилетіло з неї. Зв’язана та з кляпом у роті вона була безпечнішою за хатню рослину.

— Знаєш, Віро. Я люблю дивитися коли вони сплять, — останнє слово я розтягнув, а моє лице витягнулося в усмішці, — пішли глянеш.

Я допоміг їй підвестися та завів у вітальню. Вірою почало трясти, а з рота виривалося «Мммммм, мммммм». Її дихання було шаленим, ніби вона задихалася.

— У нас, як ти бачиш, обід.

За круглим столом прив’язаними до стільців сиділо двоє людей: Ігор та моя дружина. Вони були білими як крейда.

— Віро, будь ласка, не пручайся. Скоро урок, а мені треба зібратися з думками... Ти ж розумієш, діти.... Віро-Віро, так, вони мертві. Це я їх вбив. Я не хотів, я просто, нудьгував. Вибач. Цей карантин все зламав, але ж досвід. Треба досвід! З твоїм чоловіком я повторював опору та рух людини. Він трохи постраждав. 

У кутку вітальні стояв молот з засохлою на ньому кров’ю. Я відвернувся од Віри і втупився у дзеркало, що висіло на стіні. Нахиливши голову вбік я подивився з-під лоба у своє відображення і сказав «Добрий день, сусід».

Дякую за час, приділений прочитанню цього оповідання.