Закінчення

Крижаний палац Мороза був величним і жахливим водночас. Стіни, зроблені з чистого льоду, виблискували тисячами гострих уламків, наче застиглі сльози страждань. Підлога була вкрита товстим шаром інею, і кожен крок віддавався ехом в безмовній пустці. Повітря було насичене холодом, який пронизував до кісток, а в центрі зали висів величезний крижаний трон, на якому сидів Мороз.

Його постать була жахливою і величною. Високий, худорлявий, з довгою сивою бородою і пронизливими блакитними очима, що випромінювали холод і смерть. Він був одягнений в білу шубу, прикрашену крижаними візерунками, а на голові у нього була корона з гострих льодяних шипів.

Побачивши Мечеслава і Клавдію, Мороз посміхнувся жорстокою посмішкою.

— Ну що ж, — промовив він голосом, що нагадував скрегіт льоду, — ви нарешті прийшли. Я давно чекав на вас.

— Ми прийшли, щоб зупинити тебе, — сказав Мечеслав, міцно стискаючи ніж в руці.

— Зупинити мене? — Мороз розсміявся. — Ви, нікчемні смертні, хочете зупинити мене? Ви навіть не уявляєте, якою силою я володію!

— Ми не боїмося тебе, — сказала Клавдія, і її голос прозвучав твердо і впевнено. — Ми знаємо, що тебе можна перемогти.

— Дійсно? — Мороз піднявся з трону і зробив крок до них. — І як же ви збираєтеся це зробити?

— Силою природи, — відповіла Клавдія і простягнула руки вперед.

Вона зосередилася, згадуючи все, чому навчила її Ольга. Вона відчула, як сила природи наповнює її, як вона стає одним цілим з вітрами, водою, землею і вогнем. З її рук вирвалися потоки енергії, осяюючи крижаний палац яскравим світлом.

  Мороз, втілення вічної зими, був надто могутнім. Він відбив її атаку, і крижаний вітер збив Клавдію з ніг. Мечеслав кинувся на допомогу, але Мороз заморозив його одним поглядом, перетворивши на льодяну статую.

  Клавдія, бачачи смерть коханого, зрозуміла, що їм не перемогти. Мороз був надзвичайно сильним, але його сила живилася від страху та відчаю. Поки Клавдія відчувала ці емоції, Мороз міг легко відбивати її атаки.

  Дівчина відчула, як відчай змінюється рішучістю, а страх - спокоєм. Вона згадала слова Ольги про те, що Мороз живиться людськими стражданнями. "Якщо я не дам йому того, чого він хоче, він стане слабшим", - подумала Клавдія. Вона зібрала всю свою силу, всю свою любов до Мечеслава, до свого поселення і спрямувала її на знищення Мороза.

Вона відчула, як її тіло наповнюється енергією, як вона зливається з могутніми силами природи. Клавдія відчула зв'язок з горою, з вітром, з снігом. Вона спрямувала цю енергію на сніговий покрив, і величезна лавина з жахливим гуркотом почала сходити з Лисої гори. Сніг і лід затопили крижаний палац, поховавши під собою Клавдію, Мечеслава і самого Мороза.

Коли все стихло, на місці палацу залишилася лише гора снігу і льоду. Мороз вижив, затаївшись в глибині гори, чекаючи свого часу. А Клавдія і Мечеслав залишилися лежати під товщею снігу, навіки з'єднані в своїй любові і самопожертві.

Маруся, дізнавшись про трагедію, не змогла пережити втрату ще однієї близької людини. Вона бродила по поселенню, наче привид, шепочучи імена загиблих. Одного сніжного ранку її знайшли мертвою біля обмерзлої річки.

Щовесни, коли сонце починало пригрівати землю, а сніг танув на вершинах Карпат, мати Клавдії, згорьована жінка з очима повними невиплаканих сліз, піднімалася на Лису гору. Там, під товстим шаром льоду, спочивали її донька та коханий Клавдії, Мечеслав.

Вона йшла повільно, спираючись на суковату палицю, кожен крок давався їй з неймовірною важкістю. Але біль втрати був сильнішим за фізичну слабкість. Діставшись місця, де колись стояв крижаний палац Мороза, вона опускалася на коліна і клала на холодний сніг вінок з весняних квітів - пролісків, фіалок та первоцвіту.

Сльози текли по її зморшкуватому обличчю, змішуючись з талою водою. Вона шепотіла імена своїх дітей, згадуючи їхні посмішки, їхні голоси. А потім, піднявши голову до неба, вона голосно проклинала Мороза, звинувачуючи його у своїй невимовній втраті.

 — Проклятий будь ти, Морозе! - кричала вона. - Ти забрав у мене все! Ти забрав мою доньку, моє сонце! Нехай твоє серце буде вічно скуте льодом, а душа сповнена самотності!

Її голос луною розносився по горах, немов сумний плач самої природи. А вінок з весняних квітів лежав на снігу, мов символ нескореної любові та вічної пам'яті.

Поселення Левів Кут було врятовано, але ціною жахливої жертви. Люди жили в страху, пам'ятаючи про трагічну долю Клавдії та Мечеслава. Проте поступово зима в серцях почала відступати, сонце знову засіяло над Карпатами. Проте кожної нової зими вітер приносив з гори Лисої холодний подих Мороза, що чекав свого часу, щоб повернутися і забрати нові жертви.

++

Якщо помітили помилки, будь-ласка напишіть в коментарях.

Якщо сподобалося підтримайте лайком. Для мене як автора дуже важлива ваша підписка, тому прошу підтримати і цим. Також не видаляйте з бібліотеки.