Частина 3 Випробування та пророцтво

Світанок зустрів їх сірим світлом і крижаним вітерцем. Поселення Левів Кут прокидалося, не підозрюючи про драму, що розігралася цієї ночі. Мечеслава і Клавдію привели на головну площу, де вже зібрався натовп. Люди з цікавістю і страхом дивилися на втікачів, перешіптуючись між собою.

Воєвода Гордій стояв на ґанку своєї хатини, його обличчя було похмурим і суворим. Він підняв руку, вимагаючи тиші.

— Люди Левового Кута! — його голос пролунав над площею. — Ці двоє наважилися перечити волі Мороза! Вони втекли від жертвопринесення, чим накликали на нас його гнів!

Натовп зашумів, обурюючись вчинком Мечеслава і Клавдії. Люди кричали, вимагаючи покарання для "зрадників". Воєвода підняв руку, заспокоюючи натовп.

— Вони будуть покарані! — проголосив він. — Мечеслава чекає смерть, а Клавдія... Клавдія все одно буде принесена в жертву Морозу!

Клавдія зблідла. Вона дивилася на розлючений натовп, на жорстоке обличчя Воєводи, і її серце стискалося від страху. Вона згадала про тітку Марусю, про її слова про силу, що дрімає в ній. Але чи вистачить цієї сили, щоб врятуватися від неминучої загибелі?

Мечеслав стояв поруч з Клавдією, його обличчя було спокійним. Він знав, що йому не втекти від смерті, але він не шкодував про свій вчинок. Він врятував Клавдію від жертвопринесення, і це було головне.

— Я не боюсь смерті! — крикнув він воєводі. — Але я не дозволю тобі вбити Клавдію! Вона невинна!

— Замовкни, зраднику! — гаркнув воєвода. — Ти заплатиш за свій вчинок!

Він дав знак воїнам, і вони кинулися на Мечеслава. Але в цей момент сталося щось несподіване. З натовпу вийшла Маруся. Її очі горіли гнівом, а в руці вона тримала палицю, на кінці якої тлів пучок сухих трав.

— Зупиніться! — крикнула вона. — Ви не маєте права чинити самосуд! Це я допомогла їм втекти!

Воєвода здивовано дивився на Марусю. Він не очікував такого вчинку від старої знахарки.

— Марусю, ти здуріла? — запитав він. — Ти знаєш, що тебе чекає за це?

— Знаю, — відповіла Маруся спокійно. — Але я не можу мовчати, коли чиниться несправедливість. Ви хочете вбити невинних людей, щоб задобрити злого духа! Це божевілля!

— Ти наважуєшся суперечити мені? — розлютився воєвода Гордій. — Ти наважуєшся захищати цих зрадників?

— Я захищаю правду! — крикнула Маруся. — І я не боюсь тебе!

Вона підняла палицю і підпалила пучок трав. Густий дим наповнив площу, засліплюючи воїнів. Скориставшись моментом, Мечеслав вирвався з рук воїнів і кинувся до Клавдії. Вони схопили один одного за руки і побігли геть з площі, зникаючи в вузьких вуличках поселення.

Воєвода оскаженів. Він кинувся за втікачами, але дим заважав йому бачити. Він кричав, наказуючи воїнам схопити "зрадників", але ті розгублено блукали в димній завісі, натикаючись один на одного.

Скориставшись моментом, Мечеслав і Клавдія вибігли за межі поселення. Вони бігли щодуху, не озираючись. Їх переслідували крики розлюченого натовпу, але вони вже не звертали на них уваги. Вони бігли до лісу, до своєї єдиної надії — печери Ведмедя.

Ліс зустрів їх темрявою і тишею. Тільки вітер шумів у гілках дерев, наче переказуючи їм слова підтримки. Мечеслав і Клавдія бігли по засніженій стежці, їх серця бились в унісон. Вони знали, що їх переслідування не припиниться, але вони не здавалися. Вони боролися за своє кохання, за своє життя, за свою свободу.

Раптом Клавдія зупинилася.

— Мечеславе, — прошепотіла вона, — я чую їх. Вони близько.

Мечеслав прислухався. Дійсно, здалеку доносився тупіт коней і крики воїнів. Вони наздоганяли.

— Треба ховатися, — сказав Мечеслав. — Швидше!

Вони згорнули зі стежки і сховалися в густих зарослях ялини. Воїни промчали повз, не помітивши їх. Мечеслав і Клавдія перевели подих. Вони врятувалися, хоча б на деякий час.

— Нам потрібно дістатися до печери, — сказала Клавдія. — Тільки там ми будемо в безпеці.

Вони знову рушили в шлях, але тепер вони були обережнішими. Вони йшли повільно, прислухаючись до кожного звуку, озираючись на кожному кроці. Ліс наче спостерігав за ними, приховуючи їх від ворогів.

Нарешті вони побачили печеру Ведмедя. Вона чорніла входом у скелі, наче паща чудовиська. Але для Мечеслава і Клавдії вона була прихистком, острівцем безпеки в цьому ворожому світі.

Вони увійшли до печери. Вона була холодною і вологою, але тут вони могли відчути себе в безпеці. Принаймні, на деякий час.

Печера Ведмедя була їхнім тимчасовим прихистком. Холодне, сире повітря пронизувало до кісток, але вони були разом, і це зігрівало їх краще за будь-яке багаття. Мечеслав обережно оглянув свою рану. Кров зупинилася, завдяки зіллю Марусі, але нога все ще пульсувала болем. Клавдія з тривогою спостерігала за ним.

— Як ти себе почуваєш? — запитала вона тихо.

— Нічого, жити буду, — спробував пожартувати Мечеслав, але посмішка вийшла кволою.

— Треба знайти якесь сухе місце, щоб ти міг відпочити, — сказала Клавдія, оглядаючи печеру.

Вона знайшла невеликий виступ в глибині печери, вкритий сухим мохом. Мечеслав обережно ліг, і Клавдія сіла поруч, притулившись до нього. Вони мовчали, слухаючи тишу печери, що порушувалась лише краплями води, які падали зі склепіння.

— Мечеславе, — промовила Клавдія через деякий час, — чому воєвода так ненавидить тебе?

Мечеслав важко зітхнув. Він знав, що рано чи пізно доведеться розповісти Клавдії правду.

— Мій батько... — почав він, — був ковалем. Найкращим ковалем в Левовому Куті. Він виготовляв зброю для воїнів воєводи. Але одного разу він відмовився виконати наказ Гордія. Він не хотів кувати зброю для вбивства невинних людей. Воєвода розлютився і... вбив мого батька.

Клавдія з жахом слухала розповідь Мечеслава. Вона не могла повірити, що Гордій здатний на таку жорстокість.

— А ти? — запитала вона. — Що сталося з тобою?

— Я був ще маленьким, коли це сталося, — продовжив Мечеслав. — Мене сховала тітка Маруся. Вона виростила мене, навчила всьому, що знала сама. Але я ніколи не забував про смерть батька. Я чекав моменту, щоб помститися воєводі.