Частина 2 Втеча

Ніч перед жертвопринесенням опустилася на Левів Кут чорним крилом, несучи з собою мороз і страх. В хатині Клавдії панувала гнітюча тиша. Мати дівчини, яка змарніла від горя, сиділа біля ліжка, де лежала Клавдія, бліда та мовчазна. Вона гладила доньку по волоссю, шепочучи молитви, але сльози не переставали текти з її очей.

Маруся, сидячи навпроти, готувала зілля з трав, зібраних на схилах гори Лисої. Її старечий голос, наче шелест сухого листя, наповнював хатину таємничим шепотом.

— Випий це, дитино, — промовила вона, простягаючи Клавдії чашу з темною рідиною. — Це зілля допоможе тобі заспокоїтися і побачити те, що приховано від звичайних очей.

Клавдія покірно випила зілля. Гіркий смак розлився по її роту, але вона не сміла противитися Марусі. Вона відчувала, як її тіло наповнюється дивним теплом, а в голові з'являється легкість.

— А тепер слухай мене уважно, — сказала Маруся, і її голос зазвучав твердіше. — В тобі дрімає давня сила, сила твоїх предків. Це сила природи, сила стихій. Ти можеш говорити з вітрами, керувати водою, землею і вогнем. Але ця сила небезпечна, вона може знищити тебе, якщо ти не навчишся її контролювати.

Клавдія з подивом слухала Марусю. Вона ніколи не задумувалася про якусь особливу силу, що дрімає в ній. Вона завжди була простою дівчиною, яка любила природу, доглядала за хворими і мріяла про щасливе сімейне життя. Але тепер все змінилося. Тепер вона мала стати рятівницею свого поселення, протистояти самому Морозу.

— Як же мені пробудити цю силу? — запитала Клавдія, і її голос тремтів від страху і хвилювання.

— Ти повинна відчути зв'язок з природою, — відповіла Маруся. — Згадай шепіт вітру в гілках дерев, шум річки, тепло сонця на своєму обличчі. Відчуй їхню силу, їхню енергію. Вони — частина тебе, а ти — частина їх.

Маруся підвелася і підійшла до вікна. Вона відчинила його, і холодне повітря ворвалося в хатину, принісши з собою запах снігу і льоду.

— Подивися на місяць, — промовила Маруся, вказуючи на блідий диск, що висів у нічному небі. — Він — джерело магії, джерело сили. Звернися до нього, попроси його допомоги.

Клавдія підійшла до вікна і подивилася на місяць. Вона заплющила очі і спробувала відчути зв'язок з природою, з місяцем, з усім світом. І раптом вона відчула, як її тіло наповнюється невідомою силою, як її розум прояснюється, а серце сповнюється спокоєм і впевненістю. Вона відкрила очі і побачила, як місячне світло оточує її, наче срібний кокон. Вона відчула, що може зробити все, що завгодно, що вона — частина чогось великого і могутнього.

В цей момент хатина наче ожила. Полум'я в печі затріщало голосніше, тіні на стінах затанцювали в шаленому ритмі, а вітер за вікном завив, наче звір, що відчув пробудження давньої сили. Маруся з тривогою дивилася на Клавдію, розуміючи, що шлях, який вони обрали, сповнений небезпек.

— Пам'ятай, Клавдіє, — промовила вона, — сила — це не тільки дар, але й випробування. Ти маєш навчитися контролювати її, інакше вона зруйнує тебе.

Клавдія кивнула, відчуваючи, як її серце б'ється все швидше. Вона розуміла, що її життя змінилося назавжди, що вона більше не проста дівчина, а носій давньої сили, від якої залежала доля всього поселення.

— А тепер — спати, — сказала Маруся, підходячи до Клавдії. — Тобі потрібні сили, щоб протистояти Морозу.

Клавдія лягла в ліжко, і Маруся накрила її ковдрою. Дівчина заплющила очі, але сон не йшов. В її голові вирували думки, страхи і надії. Вона думала про Мечеслава, про своє поселення, про жахливого Мороза, який чекав на неї на горі Лисій. І раптом вона відчула чиюсь присутність поруч.

Вона розплющила очі і побачила Мечеслава. Він стояв біля її ліжка, і його обличчя було сповнене тривоги.

— Клавдіє, — прошепотів він, — я не дозволю тобі загинути. Ми втечемо звідси, поки не пізно.

Клавдія підвелася і сіла на ліжку. Вона дивилася на Мечеслава, і її серце наповнювалося теплом і вдячністю.

— Мечеславе, — промовила вона, — я не боюсь. Маруся розповіла мені про мою силу. Я зможу протистояти Морозу.

Мечеслав здивовано дивився на Клавдію. Він не очікував почути такі слова від дівчини, яка ще вчора тремтіла від страху. Але в її очах він бачив рішучість і впевненість, і він зрозумів, що Клавдія говорить правду.

— Я буду поруч з тобою, — сказав він, беручи її за руку. — Разом ми переможемо.

За вікном завивала хуртовина, ніби сама смерть скреготіла кістлявими пальцями по дерев'яних стінах хатини. Але в серці Мечеслава розгоралося полум'я надії. Він вірив Клавдії, вірив в її силу, вірив в те, що вони разом зможуть перемогти зло.

— Ми маємо поспішати, — сказав він, допомагаючи Клавдії встати з ліжка. — На світанку воєвода прийде за тобою. Ми повинні втекти з поселення, поки не пізно.

Клавдія кивнула. Вона вже не була тією беззахисною дівчиною, якою була вчора. В ній прокинулася сила, яка давала їй впевненість і спокій. Вона була готова боротися за своє життя, за життя Мечеслава, за долю свого поселення.

Вони тихо вийшли з хатини, намагаючись не розбудити матір Клавдії. Маруся чекала на них біля дверей.

— Ідіть на південь, — прошепотіла вона, — до печери Ведмедя. Там вас ніхто не знайде. А я спробую затримати воєводу.

— Але ж це небезпечно, Марусю! — сказав Мечеслав. — Воєвода може тебе покарати!

— Не бійся за мене, — відповіла Маруся, і її очі заблищали в темряві. — Я стара і мені немає чого втрачати. А ви — майбутнє цього поселення. Рятуйте себе і нехай ваші серця будуть сильними.

Мечеслав і Клавдія обійняли Марусю на прощання і зникли в темряві. Вони бігли по засніженому лісу, не озираючись. Вітер свистів у вухах, сніг хльостав по обличчю, але вони не зупинялися. Вони знали, що за ними женуться воїни воєводи, і що їхня доля залежить від того, чи встигнуть вони дістатися до печери Ведмедя.

Ліс стогнав навколо них, темні силуети дерев здавались химерними чудовиськами, що простягали свої гіллясті руки, намагаючись схопити втікачів. Сніг засліплював, вітер різав обличчя, але Мечеслав і Клавдія бігли вперед, не зважаючи ні на що. Вони чули за собою крики переслідувачів, ляскіт їхніх зброї, і це додавало їм сил.