Січень у Карпатах видався лютим, мов розлючений звір. Сніг, неначе біла чума, засипав гірське поселення Левів Кут, закутавши його в крижане мовчання. Вітер вив у щілинах дерев'яних хатин, наче голодна примара, а мороз пробирав до кісток, перетворюючи людей на живі льодяні скульптури.
В центрі поселення, біля обмерзлої каплички, зібрався натовп. Люди тулилися один до одного, намагаючись зігрітися, але їхні обличчя були бліді та сповнені страху. Вони чекали на воєводу Гордія, який мав оголосити волю Мороза.
Гордій, старий чоловік з обличчям, посіченим зморшками та морозом, вийшов з каплички. Його очі, холодні та жорстокі, наче два шматочки льоду, оглянули натовп. Він підняв руку, вимагаючи тиші.
— Люди Левового Кута! — його голос, хрипкий та пронизливий, пролунав над площею. — Зима цього року — найлютіша за пам'яті людської! Мороз розгніваний на нас! Він вимагає жертви!
Натовп зашумів, наче вулик, в який кинули камінь. Люди перелякано перешіптувалися, обмінюючись похмурими поглядами. Кожен боявся, що вибір Воєводи впаде саме на нього чи на когось із його рідних.
— Мороз вимагає найкращого, що у нас є! — продовжував Гордій, і його голос став ще гострішим. — Він вимагає... Клавдії!
Ім'я дівчини, наче грім серед ясного неба, прокотилося над площею. Натовп розступився, ніби перед хижим звіром, і всі погляди звернулися до невеликої хатини на окраїні поселення. Люди з жахом дивилися на дім, де жила Клавдія — найвродливіша дівчина в поселенні, лагідна та добра, наче весняний промінь сонця.
Згодом з відчинених дверей вийшла Клавдія. Навіть у цю жахливу зиму, коли все навколо було скуте морозом, вона виглядала наче весняна квітка. Її довге русяве волосся розсипалося по плечах, а блакитні очі, повні сльозами, дивилися на натовп з невимовним жалем.
Вона йшла повільно, наче уві сні, не розуміючи, що відбувається. Її мати, бідна вдова, йшла поруч, голосно ридаючи та притискаючи дочку до себе. Але ніхто не наважився захистити Клавдію, ніхто не наважився перечити волі воєводи та розгніваного Мороза.
— Завтра, на світанку, — голос Гордія пролунав над площею, наче удар молотком, — Клавдію буде принесено в жертву Морозу на горі Лисій! Нехай його гнів вщухне, і зима відступить!
Люди мовчки розходилися, сповнені жалю до Клавдії та страху за власне життя. Тільки Мечеслав, молодий мисливець, закоханий в Клавдію, не міг змиритися з такою долею. Він дивився на Клавдію, що зникала в хатині, і в його серці розгоралася лють. Він не дозволить їй загинути! Він врятує її, навіть якщо доведеться протистояти самому Морозу!
Мечеслав не міг просто стояти осторонь. Він знав Клавдію з дитинства, вони разом бігали лісами, ловили рибу в гірських потоках, ділилися таємницями. Він кохав її чисту душу, її лагідну вдачу, її сміх, що нагадував дзюрчання струмка. І тепер ця прекрасна дівчина мала стати жертвою якогось злого духа? Ні, цього він не допустить!
Але що він міг зробити? Воєвода був невблаганний, а люди засліплені страхом. Навіть якщо Мечеслав спробує врятувати Клавдію, його оголосять ворогом поселення, зрадником. І все ж, він не міг сидіти, склавши руки. Він мав діяти.
Мечеслав поспішив до хатини старої знахарки тітки Марусі, що жила на самому краю поселення. Тітка Маруся славилася своїми знаннями лікарських трав та старовинних легенд. Можливо, вона знала щось про Мороза, можливо, вона могла допомогти.
Хатина Марусі була невеликою та занедбаною. Вона стояла на узліссі, наче ховалась від людських очей. Мечеслав постукав у двері, і через хвилину вони відчинилися. На порозі стояла Маруся — стара, згорблена жінка з пронизливим поглядом сірих очей. Її обличчя було вкрите зморшками, наче стара кора дерева, а довге сиве волосся спадало на плечі.
— Чого тобі, Мечеславе? — запитала вона хрипким голосом.
— Тітко Марусю, ти маєш допомогти! — вигукнув Мечеслав, входячи до хатини. — Воєвода вирішив принести Клавдію в жертву Морозу! Ми маємо її врятувати!
Маруся мовчки слухала Мечеслава, її сірі очі блищали в напівтемряві хатини. Коли він закінчив, вона важко зітхнула і сіла на лаву біля печі.
— Я знала, що це станеться, — промовила вона тихо. — Мороз знову вимагає своєї данини.
— Але ж це несправедливо! — вигукнув Мечеслав, з гнівом стискаючи кулаки. — Клавдія ні в чому не винна! Чому Мороз вимагає саме її?
— Мороз завжди вимагає найкращого, — промовила Маруся, і її голос зазвучав глухо, наче з глибини печери. — Він живиться нашими стражданнями, нашою білью. І чим чистіша душа жертви, тим більше задоволення він отримує.
— Але ж ми не можемо просто віддати йому Клавдію! — Мечеслав відчув, як розпач стискає його горло. — Має ж бути якийсь спосіб врятувати її!
Маруся підвелася з лави і підійшла до вікна. Вона дивилася на засніжені гори, її обличчя було похмурим і задумливим.
— Є одна легенда, — промовила вона нарешті, — давня легенда про те, як наші предки уклали договір з Морозом. Вони пообіцяли йому щороку приносити в жертву найкращу дівчину в обмін на захист від холоду та голоду.
Мечеслав слухав уважно, намагаючись не пропустити жодного слова. Він відчував, що ця легенда може бути ключем до порятунку Клавдії.
— Але ж це було давно! — вигукнув він. — Чому ми маємо дотримуватися цього договору зараз?
— Мороз не забуває обіцянок, — промовила Маруся, повертаючись до Мечеслава. — І він не прощає тих, хто їх порушує. Але легенда також говорить про те, що є спосіб протистояти Морозу. Є давня сила, яка може його перемогти.
— Яка сила? — запитав Мечеслав, і в його голосі зажевріла надія.
— Це сила природи, — відповіла Маруся, і її очі заблищали таємничим світлом. — Сила, яка дрімає в кожному з нас. І Клавдія... вона має багато цієї сили.
— Клавдія? — Мечеслав здивовано дивився на Марусю. — Але ж вона проста дівчина...
— Не така вже й проста, — перебила його Маруся. — В ній тече кров давнього роду, роду тих, хто колись жив у гармонії з природою, хто вмів говорити з вітрами та деревами, хто керував стихіями. Цей дар передавався з покоління в покоління, але з часом він забувся, заснув. Але в Клавдії він прокинувся. Я бачила це в її очах, в її рухах. Вона може врятувати нас від Мороза, але вона ще не знає про свою силу.