Глава 2. Спроба № 3331

Павло був кмітливим, ерудованим, відповідальним та наполегливим, тому не зважаючи на фізичні перешкоди, пов’язані з пересуванням у громадському транспорті та недосконалими пандусами, за два тижні їм вдалося таки знову побувати в обласній адміністрації, міському товаристві інвалідів, трьох приватних лікарнях, медичному центрі. Зараз вони направлялися на зустріч з професором кафедри комп'ютерних інтелектуальних систем та мереж.

• Вітаю, Борисе Івановичу!
• О! Давид! Радий бачити! Як справи?
• Не жалітимусь.
• Якими вітрами до нас? Набридло на заочці?
• Та не те щоб. Я у справі. Може порадите чого…
• У мене є ще 10 хвилин до початку занять, то я уважно слухаю.

Давид виклав суть свого проекту та запитав кого може зацікавити. Чоловік задумався:

• Отак зразу й не знаю, що відповісти. Дай мені декілька днів, я перетелефоную.

На прощання вони обмінялися номерами. Хлопці швидко покинули приміщення, адже Давиду все ще неприємно було тут знаходитися. Бурхливе студентське життя раз по раз нагадувало, що цей темп більш не для нього.

Через тиждень і справді зателефонував представник приватного центру швидкої допомоги та запропонував зустрітися через дві години у кафе біля будинку Давида. 

• Добрий день, юначе! Мене звуть Тимофій Аркадійович. Я юрисконсульт Центру швидкої допомоги «Ритм». Борис Іванович зацікавив нас вашою пропозицією.
• Вітаю! Дякую, що знайшли для мене час.
• Власне я трохи поспішаю, о 15-й у мене наступна зустріч, тому буду по-суті. Нас цікавить Ваш проект, більш того ми готові його профінансувати. Кхх…- чоловік зробив великий ковток води та продовжив досить монотонно,- Центр готовий прийняти Вас до штату працівників, але керувати проектом буде наш спеціаліст. Ви в команді. По завершенню авторські права на онлайн-платформу належатимуть Ритму.  Вам виплатять грошову винагороду.
• Але ж це мій проект?
• Хлопче або так, або ніяк. Не відомо ще чи він взагалі життєздатний. Тому давай ближче до справи. Не думаю, що такі пропозиції студенти отримують щодня.
• Я не потребую ваших грошей. У мене є власне житло, сім’я. Більш того, я здатен забезпечити себе матеріально.
• Не збирався принижувати твою гідність чи натякати на безпорадність. Ось моя візитка, передумаєш – телефонуй. А тепер, бувай! А… і хотів тобі нагадати, що перш ніж відмовлятися від допомоги, пам’ятай – що будь-яка інформація про стан здоров’я, медичні маніпуляції та інші супутні дрібнички, теж охороняється законом про захист персональних даних. Звісно так просто заволодіти файлами медичних закладів ти також не зможеш. Успіхів генію!

Скрізь зуби Давид лише встиг процідити : « Та вали вже…». Однак візитку все ж поклав до гаманця. Увечері, сидячи в улюбленому геймерському кріслі, він переповідав все другові:

• Уявляєш, Пашка, він навіть за каву свою не розрахувався! От блазень!
• Так … взагалі безсоромний. Що робитимем?
• Та хакну я всі їх сервери. Мені ж потрібно якось протестувати, може й справді все не запрацює.
• Гоу-гоу. Стривай!  Не треба таких радикальних дій.
• Ну, а як з ними по-іншому? Розумієш нікому нічого не потрібно! Мені ж не за для грошей! – у відчаї пояснював Давид. – Хоча вони також не зайвими були б…
• Слухай, поряд з будинком моєї бабусі є невеличка компанія, що спеціалізується юридичних питаннях підприємств, які працюють у сфері ІТ. Далеченько правда та може зганяємо? Оплатимо першу консультацію, а там видно буде…
• Дурня все це.
• Та що нам вже втрачати?
• Добре, як скажеш.

Хлопці розійшлись уже о півночі, а вранці заплакана мати тормошила намагаючись добудитися:

• Синку, вставай! Тут у нас гості з поліції…
• Мамо, ну що за жарти!

Юнак неохоче піднявся та за допомогою жінки пересів у візок.

• Добрий ранок, Давиде Олександровичу! Старший сержант Головченко. Я з кіберполіції. Здогадуєтесь з якого приводу?
• Звісно ж ні! Що в біса коється?
• Заспокойтесь. Чого Ви так роздратувались?

Спокійний голос сержанта, ще більше виводив хлопця з себе. Він розмовляв тоном, яким розмовляють з душевнохворими.

• Чим можу допомогти?
• Ваш нік dobrykhspravmayster?
• Ну, припустимо…
• То Ваш чи припустимо?
• Та мій. Ясна річ мій. То й що?
• Громадянин Бойко Іван Ярославович, 2001 р.н., підозрює, що  саме Ви зламали його банківський рахунок та електронний гаманець.
• Та я навіть не знаю його!

А в голові миттю спливли слова колишніх друзів « Лавчики йому на електронний гаманець закидають, щоб не так паливно було. Все, що потрібно фігня-питання – зламати його сторінку в інстаграмі, відстежити посилання, а там вже може й банківський рахунок…».

• Щось сталося? Ви змінилися в обличчі? Може згадали щось?
• Вибачте, не кожного дня мене в такому підозрюють.
• Технічно Ви могли б таке зробити?

Хлопець здивовано підняв брови. « Я що на дурня схожий!» Однак в голос озвучив інше:

• Не знаю. Ніколи не пробував!
• Чим зараз займаєтесь? Мати казала до півночі працюєте…
• До сесії готуюсь. Я заочник. У Вас є якісь підстави мене звинувачувати? Докази?
• Поки що ні. Окрім слів постраждалого. Але ми хотіли просто поспілкуватися з Вами. Ваші викладачі про Вас дуже високої думки, не хотілося, щоб талант був задарма розтрачений.
• Угу. Це все?
• Нікуди не від’їжджайте. Ще зустрінемося.
• Ви знущаєтесь?! - хлопець стукнув рукою по поручням візка.
• Бувай, студенте!
• Ага, - він швидко покотився до своєї кімнати. Першою думкою було зателефонувати Тимуру та Андрію, однак настрою не було. Хотілося вірити що це просто невдалий збіг.