Давид зняв окуляри та втомлено потер перенісся… «Чорт! І як люди виживають у цьому світі?! Вже третій місяць б’юсь як риба об лід, та все дарма. В цій країні нікого нічого не цікавить окрім власної шкури…»
Він працював усю ніч і тепер нестерпний голод нагадував, що це все ще молодий та відносно здоровий організм. Якщо можна так говорити про людину в інвалідному візку з легка вираженими депресивними настроями. А ще це постійне безсоння…Спочатку надивившись голівудських фільмів та надихнувшись мотиваційними книгами, хлопець і справді щиро вірив, що настане день, коли він знову вскочить на ноги. Виснажливі тренування, сотні жахливих процедур на яких втрачаєш свідомість від фізичного болю та тисячі доларів витрачених на реабілітацію… Місяці минали – надія випаровувалася, як краплі літнього дощу на гарячому асфальті… Раніше все здавалося таким простим, а майбутнє неодмінно наповненим блискавичного успіху, достатку та слави. Студент Одеського політеху, відмінник, що подає надії…гордість факультету…а тепер лузер не здатний самостійно покинути будинок.
Мати тихенько увійшла до кімнати, мовчки поставила поряд з ноутбуком тарілку з яєчнею, котлети та салат. Їй було надзвичайно боляче дивитися, що сталося з єдиним сином. Кожного разу, торкаючись інвалідного візка – вона знову й знов поверталася у минуле і згадувала той вечір, коли через лікарську помилку та її необачність, дитина втратила все. Ще тиждень тому, жінка щодня намагалася вдавати, що все як раніше. Змушувала сім’ю снідати та вечеряти разом, переглядати на вихідних старі фільми, їздити на дачу. Та чим більше вона старалася – тим гірше ставало. Син починав озлоблюватися, а чоловік віддалятися. Якось Давид навіть викрикнув: « Досить! Мені набридло підтримувати ілюзію щасливої безтурботної сім’ї! Продовжуйте своє шоу без мене!» Поїхав у свою кімнату і зачинив двері. Мати змирилася. Врешті-решт це його життя. Можливо й справді потрібно просто бути поруч.
Дзвінок у двері відлунням пройшовся по невеличкій квартирі.
На порозі стояли давні приятелі Давида – Павло, Тимур та Андрій. Вони товаришували мало не з дитячого садка і вже майже двадцять років нерозлучні.
Жінка радісно запросила:
Швидко скинувши взуття, студенти зникли за дверима кімнати.
Тимур трохи зам’явся, ніби намагаючись підібрати слова. Андрій штовхнув його в плече, спонукаючи до більш рішучих дій, однак сам лише переминався з ноги на ногу.
Обличчя Давида не відображало жодних емоцій:
Розцінив мовчання по-своєму, Андрій вирішив підтримати товариша досить хиткими аргументами:
Павло миттєво скипів:
Хлопці були налаштовані рішуче.
Давид спокійним голосом відчеканив:
Залишившись на самоті, стукнув кулаком по столу так, що ноутбук підскочив на сантиметрів десять. « Всі хочуть легких грошей. Нікому не цікаво щось створювати! Чи коли небуть скінчиться ця епоха прокрастинації ?!».
Через годину повернувся Павло.
Павло похлопав друга по плечу.
Перше весняне тепло й справді піднімало настрій. Павло котив візка друга та без устану розповідав університетські новини. Зупинилися біля ларьку з морозивом. Потім мовчки насолоджувалися пломбірним смаком дитинства.