142.

Подруги пройшли повз Армана й попрямували до кухні. Майла навіть обдарувала хлопця зневажливим поглядом, на що він тільки пирхнув. Щойно всі троє увійшли до кімнати, Мейлін щільно зачинила двері — ім'я Райнома вже викликало у неї легкий нервовий тік.

— Ти мало не пропалила Алекса поглядом, — весело прокоментувала Майла, коли дівчата нарешті залишилися наодинці.

— Тс-с, чого ти так кричиш! — Кіара округлила очі й сердито подивилася на подругу. — А раптом він почує?

— Думаю, він уже побачив.

— Не смішно, — дівчина сіла за стіл, підперла підборіддя долонями й набурмосилася.

— Та годі, Кіаро, — Майла одразу ж сіла поруч. — Не почує, не хвилюйся. Он, Мейлін навіть двері зачинила. А з Алексом у тебе зараз є всі шанси.

— Ага, ще скажи, що треба встигнути, доки вони не посварилися.

— Чому так песимістично?

— Бо я не знаю, що про мене думає Алекс. Я для нього — всього лиш молодша сестра його ворога. Гадаю, ставиться він до мене, як до сестри.

— А може спробуєш із ним поговорити, а не висловлювати припущення?

— І як ти це собі уявляєш? Підійти й зізнатися в коханні?

Мейлін мовчала, уважно спостерігаючи за розмовою й перемінно дивлячись то на Кіару, то на Майлу.

— Не знаю, — мовила та. — Ви ж раніше якось спілкувалися. І тут теж кілька разів бачилися. Просто поговори з ним ні про що. Я відволіку Діна, якщо треба.

— Ось це я й збиралася зробити. Тільки мені якось ніяково.

— Раніше ж не було.

— Раніше у мене й шансів не було. Все, закрили тему, бо я вже починаю нервувати.

— Може, я в Алекса обережно запитаю? — нарешті приєдналася Мейлін.

— У жодному разі, — Кіара аж підвелася з місця. — Сміятися ще буде. Дякую, дівчата, але я сама.

Але поговорити з Алексом дівчині того дня так і не вдалося. Хлопці допізна обговорювали свої справи. А потім Дін одразу підійшов до неї й сказав, що час додому. Схоже, не тільки Майла здогадалася про плани Кіари.

Дівчина сіла в автівку брата й одразу розвернулася до вікна.

«І чому я так нервую? Раніше ж все було легко. Треба брати себе в руки».

— Я хочу для тебе тільки кращого, — коротко мовив Дін, зрозумівши причину поганого настрою сестри.

— Тільки не починай, — доволі різко відповіла Кіара. На кілька секунд у салоні запанувала тиша. — Вибач, я втомилася. Хочу спати.

— Зараз відвезу тебе додому. Завтра поговоримо.

***

Наступний день почався ліниво. Ввечері обидві команди мали відвідати лабораторію Діна й почати працювати над формулою. А до того можна було трохи відпочити.

Алекс і Деніел вже другу годину поспіль грали в приставку, тестуючи чергову новинку про перегони. Незабаром до них приєдналися Ерн і Ед.

— О, ви купили цю гру? — зацікавлено запитав Ерн.

Він давно на неї дивився, але відмахувався, що не матиме часу.

— Так, знижки ж були, — відповів Алекс.

— Покатаємося, Ерне? — із викликом запитав Деніел.

— Без проблем, — Ерн аж оживився, передчуваючи цікаву розвагу.

— Ого, як серйозно, — усміхнувся Аллан, підводячись із канапи й поступаючись місцем.

Ерн спритно взяв геймпад і зручно вмостився, готуючись до старту.

Перегони почалися. Першим заїздом була контрольна точка. Алекс і Ед уважно спостерігали за хлопцями, аж поки дзінок у двері не перервав ідилію.

— Оце цікаво, — прокоментував Алекс. Деніел на секунду відірвався від гри й мало не врізався в зустрічну машину. — Наче ще зарано для наших повертатися. Піду гляну.

Алекс попрямував у коридор. Відчинивши двері, він на мить завмер від здивування. На порозі стояла Обрі.

— Привіт, — мовила дівчина, весело усміхаючись. — Впустиш?

Деніел почув знайомий голос і натиснув на паузу. Ед теж впізнав стару знайому. Один Ерн досі не розумів, що відбувається.

За кілька секунд Алекс і Обрі з'явилися у вітальні. Усмішка миттєво зникла з обличчя дівчини, щойно вона побачила хлопців із команди Діна.

— Оу, у вас тут цікаві перестановки відбулися? — запитала Обрі награно милим голоском. — Чи ви знову об'єдналися?

— Знову об'єдналися, — кинув Деніел.

— Що ти тут робиш? — ворожо запитав Ед.

— Це довга історія, — дівчина знову натягнула на обличчя милу усмішку. — Я можу все пояснити.

Обрі перевела погляд на Алекса. Той дивився просто на неї з очікуванням.

— Так вийшло, що мені треба було повернутися додому тоді, — дівчина опустила очі. — Мама наполягла, щоб я продовжила навчання. Не хотіла розповідати, що кинула його.

— Але ми б не мали до тебе претензій. Це було б дивно, — зауважив Аллан.

— Мені було соромно в цьому зізнатися. Будь-кому. Інколи навіть самій собі. Потім я проаналізувала своє життя й зрозуміла, що точно не принцеса. Така собі пацанка, ще й без вищої освіти. Злякалася й вирішила почати все наново. І за це мені теж соромно.

— Це все дуже цікаво, — дочекався паузи Ерн. — Але ми знаємо, що Вест — твій брат. І він — член банди Райнома. Тож питання: чому ми маємо повірити в твою історію? Вона навіть звучить банально.