92.

Хвилин десять минуло у майже цілковитій тиші, лише звуки вулиці та самої автівки. Мейлін навіть здалося, що Арман трохи скинув швидкість. Вони якось повільно тягнулися вулицею. Всередині потихеньку наростало обурення. І тут пролунав рятівний дзвінок телефону.

— Ало, — Мейлін відповіла майже миттєво.

— Привіт, дзвонила? — запитав Алекс.

— Так.

— Щось сталося?

— Та ні. Не змогла додзвонитися до Кіра, щоб він забрав мене з універу. Спробувала тобі.

— Ти зараз там?

— Ні. Зустріла дорогою Армана.

— А де ви саме?

— Біля лялькового театру.

— Окей, я тут недалеко.

Автомобіль Алекса з'явився позаду, щойно Арман проїхав чергове перехрестя. Лідер команди виїхав з провулку і завернув на головну вулицю. Аллан поблимав фарами, сповіщаючи про свою присутність.

— Зупини автівку, будь ласка, я пересяду до Алекса, — якомога спокійніше попросила Мейлін. Щось їй не подобалося у поведінці колишнього.

Арман мовчки пригальмував і розблокував дверцята. Дівчині так було навіть краще.

— Привіт, Алексе, — мовила вона, сідаючи до салону. — Дякую, що приїхав.

— Привіт, — привітався Алекс. В салоні витав легкий запах парфумів. — Були деякі справи з Райномом. Позапланові.

— Ага, Арман вже розповів, — гмикнула Мейлін.

— Ти сильно спішиш?

— Та ні. А що?

— Можемо зараз проїхатися до торгового центру? Допоможеш мені підібрати подарунок для Ніко?

— Так, звичайно.

— Дякую, — Алекс обігнав Армана і завернув на наступному перехресті, прямуючи до найближчого торгового центру. — Ніко розповіла мені, що знає твого батька. Чому раніше не сказала?

— Не хотіла змушувати тебе мною опікуватися.

— Я б не сказав, що це мене якось змушувало б. Це нормально — допомагати своїм друзям і знайомим. Якось так звик.

— Я помітила, що Ніко така сама, — усміхнулася Мейлін. — Ну, я вже змирилася з тим, що від вас нікуди не подінешся.

У торговому центрі було доволі малолюдно. Алекс зупинився біля вітрини книжкового магазину, розглядаючи новинки.

— А ти не хочеш усе ж таки дізнатися, чому Дейв від вас пішов? — раптом запитала Мейлін.

Хлопець повільно повернув голову й подивився на неї.

— Пішов і пішов, — трохи грубувато кинув Алекс. — Яка вже різниця?

— Але ви ж були друзями? — не здавалася дівчина. — Це ж не так, що ви збиралися всі разом, як на роботу.

— У тому й справа, що були, — хлопець важко видихнув і знову зосередився на вітрині.

— А якщо чесно? — Мейлін продовжувала наполягати.

— Хотів би, — тихо відповів Алекс. — Але все набагато складніше, ніж ти думаєш. Давай зайдемо сюди. Тут є серія, яку любить Ніко.

— Ооо, Ніко любить читати книжки?

— Так, — хлопець увійшов усередину магазину й попрямував до потрібного відділу. — У Леслаї випустили лімітовані додатки до цієї серії. Навіть у Денаї такого немає.

— А в чому мала полягати моя допомога? — усміхнулася Мейлін.

— Чесно кажучи, я взагалі не мав жодних ідей щодо подарунка, доки не побачив цю вітрину.

— Ну добре-добре.

За кілька хвилин вони вже виходили з магазину з пакунками. Дівчина теж купила собі дещо почитати. Давно вона не відкривала книгу.

— Хочеш кави? — запитав Алекс. — Я пригощаю.

— Хто ж відмовляється від дармової кави. Звісно, хочу.

В острівній кав'ярні, на відміну від усього торгового центру, було багато відвідувачів.

— Посиди тут, я сам куплю, — мовив хлопець, поклавши пакети на стілець біля вільного столика. — Що будеш?

— Лате.

— Добре.

Мейлін плюхнулася на стілець і витягла телефон, щоб перевірити сповіщення. Було одне смс від Ерна.

«Ерн: Ти ще в університеті?

Мейлін: Вже ні. У ТЦ з Алексом. Підбирали подарунок Ніко.

Ерн: Зустрінемося сьогодні?

Мейлін: Так. Гадаю, що я вже скоро буду вдома. Приїдеш тоді?

Ерн: Так, я тоді поки що поїду до себе, перевдягнуся.

Мейлін: Домовилися.»

І від Майли:

«Майла: Ти ж вже вдома, так?

Мейлін: Я в процесі. Не хвилюйся, я зараз з Алексом. Він мене підвезе.»

Незабаром повернувся Алекс. У руках хлопець тримав два стаканчики кави.

— То що, тобі цікаво дізнатися про Дейва? — ще раз запитала Мейлін, дивлячись кудись уперед.

— Тааак, — здивовано протягнув хлопець. — Я ж вже казав.

— То ходімо, — дівчина раптом підвелася зі стільця, взяла свою каву й попрямувала вглиб торгового центру.

Алекс пішов за нею. Дуже скоро він побачив Діна, який стояв, обпершись на перила, і щось клацав у телефоні.

— Гей, Діне! — покликала Мейлін.

Очі Аллана поповзли на лоба.

«Вона це серйозно?!»

Дін відволікся від телефону й здивовано подивився на дівчину.

— Є питання, — продовжила та, підійшовши ближче.

— Ну? — Дін окинув Алекса, котрий стояв трохи позаду, оцінюючим поглядом.

— Пам'ятаєш той день, коли Дейв прокрався на вашу базу, але ви його ледь не впіймали? Райном тоді йому допоміг.

— Нуу?

— А чому ви раптом там опинилися? Судячи з того, що я знаю, не мали б.

— Вест подзвонив і попередив, — Дін задумливо почухав потилицю. — Я ще здивувався, коли Райном після цього вирішив врятувати Дейва. Хоча він не завжди логічний у своїх вчинках.

— Чому ж, того разу він був аж занадто логічним, — з явним відчуттям поразки мовив Алекс.

— Дякую, Діне, — додала Мейлін. — Ну, ми пішли тоді.