49.

— Елрою, тобі що Мейлін казала? – Ніко зупинилася навпроти хлопця і склала руки на грудях. — Щоб ти в це не ліз.

— Вона не так сказала. Сказала, що їй просто потрібен час. Слухай, Ніко, — Елрой махнув рукою. — Я вже шкодую, що розповів тобі все. Мені просто треба з'ясувати, що зробив цей Арман, а потім трохи з ним поговорити.

— І кому ти зробиш цим краще, окрім своєї самооцінки?

— Не можна дозволяти людям ось так безкарно кривдити себе.

— У нашому світі зброї — так. Але не забувай, що Мейлін живе трохи в іншому. Я тобі зараз серйозно кажу — ти зробиш краще, якщо прислухаєшся до неї. І ти завжди встигнеш ще побитися з Арманом.

— Окей, — Елрой раптово замовк. — Я спробую.

***

Канікули закінчилися надто швидко. Мейлін так і не вирішила, що робити далі, хоча час повертатися вже настав.

Елрой мовчки завантажив сумку до багажника, обійшов автівку і сів за кермо. Сестра вже влаштувалася на пасажирському сидінні.

— Арман повернувся до своєї колишньої дівчини, — мовила Мейлін. Елрой різко повернув голову і побачив, що вона дивиться прямо перед собою. — Думаю, можна сказати, що він мене кинув. Але я навіть не впевнена, чи ми справді зустрічалися. Ми ж про це ніколи не говорили.

— Хочеш, я дам йому в лоб? — коротко запитав брат.

— І так, і ні. Це не вирішить ситуацію і не поверне все, як було. Було б краще, якби ти мене зупинив раніше, але сумніваюся, що тобі б це вдалося, — Мейлін усміхнулася.

— Я теж у цьому сумніваюся. Хочеш, я можу полетіти з тобою? Тато, мабуть, і сам впорається в Ландасі.

— Ні, Елрою, не треба. Я розумію, що для вас ця поїздка важлива. А в мене все одно буде безліч приводів відволіктися. Хоча б той самий університет. Можливо, мені вдасться потоваришувати з Майлою.

— Це сестра того Ерна?

— Так. Вона класна, зовсім не схожа на брата.

— Не думаю, що він буде за.

— Хтозна. Гадаю, там уже всі знають, що сталося. Що їм тепер до мене?

— Тому я й хотів би поїхати і популярно з ними поговорити.

— Не думаю, що це допоможе. Давай домовимося так: я напишу тобі, якщо без твоєї допомоги не обійдеться, добре?

— Добре, як знаєш.

***

З повернення до Ніоріму минуло кілька тижнів. Навчання вже було в самому розпалі. Мейлін пішки поверталася додому після чергового насиченого дня. Вона сильно втомилася, але прогулянка завжди надавала їй сил. Навіть коли батько в останній розмові запропонував доньці здати на права й придбати власну автівку, вона відмовилася.

— Гей, це ж ти, Мейлін? — пролунало десь позаду.

Мейлін озирнулася і побачила трьох незнайомих хлопців. Один із них тримав у руках телефон і ніби з чимось звіряв її обличчя.

— Та вона, — мовив він. — Сто відсотків. Хапаймо її, бос буде задоволений.

Дівчина не повірила своїм вухам.

"Хапаймо її?"

Недовго думаючи, вона різко зірвалася з місця і побігла в протилежний бік. Добре, що хоч дали шанс утекти, а не одразу схопили.

— А ну стій! — лунало їй навздогін. — Все одно ж доженемо!

— Тобі ж буде краще, якщо ти не будеш така захекана!

"Та хто вони такі?"

Мейлін трохи відірвалася і почала пробиратися крізь натовп людей, що зібралися на розпродаж одного відомого бренду. Можна було б спробувати заховатися серед них, але не факт, що спрацювало б. До того ж дівчина помітила, як від натовпу відокремилось двоє інших незнайомців, які явно рушили в її бік.

"Чи це вже паранойя?"

Вона прожогом бігла вулицею. Ці хлопці відрізнялися від інших — були злішими й налаштованими серйозніше. От тільки хто вони?

Попереду замаячили ще дві нові фігури в капюшонах. Мейлін, недовго думаючи, завернула вбік. Це була не найкраща ідея — побігти між будинками. Дівчина не надто добре орієнтувалася в цьому районі. До того ж, за будь-яким поворотом на неї могли чекати ті самі незнайомці, від яких вона тікала. Мейлін повернула праворуч, пробігла ще метрів сто, коли раптом чиясь рука спритно схопила її за куртку й потягнула до себе.

Дівчина відчула, що хтось легко обхопив її за талію ззаду. Спортивна куртка темно-зеленого кольору. Десь вона її бачила. Мейлін легенько смикнулася.

— Тс-с, стій тихо, — почула вона. Очі поповзли на лоба. — Якщо, звісно, не хочеш привітатися з поганими хлопцями.

— Ерн??? — запитала Мейлін й одразу замовкла, бо зовсім близько пролунав тупіт ніг.

Двоє чи троє хлопців різко зупинилися. Певно, озираються по боках, намагаючись вгадати, в який бік побігла втікачка.

Мейлін завмерла. Перспектива потрапити в руки максимально недружньо налаштованим незнайомцям не була привабливою. З іншого боку — Ерн... Люди Діна вже якось лишили її у спокої. Принаймні Мейлін так здавалося, бо Брайан і Лестер, яких дівчина кілька разів зустріла на вулиці, просто її проігнорували. Та й сам Дін не виявив зацікавленості, перестрівши Мейлін у торговому центрі тиждень тому. Від Кіра дівчина знала, що Аллан і його команда готуються до сутички з якимись давніми ворогами, схоже, що не з Діном.

"То може ці теж?"

Переслідувачі явно пішли у неправильному напрямку. Ерн вичекав ще кілька секунд й відпустив дівчину.

— Як так вийшло, що вони за тобою погналися? — запитав він.

— Хто вони? Ти їх знаєш? — питанням на питання відповіла Мейлін.

— Так. Це наші вороги. Спільні з Алланом. Ці будуть гірші навіть за нас. То звідки вони знають про тебе? І де Арман?

Ім'я свого ворога хлопець вимовив з неприхованою ненавистю. Мейлін навіть помітила, як зблиснули його зелені очі.

— Я не знаю, звідки вони мене знають. Я йшла додому з універу й наштовхнулася на них. Вони почали щось між собою обговорювати — вона чи не вона. А я вже навчена в таких ситуаціях — одразу побігла. Я вже давно не спілкуюся з Арманом і хлопцями, якщо ви раптом не помітили. Я більше не з ними. І що ці «нові» погані хлопці мені зроблять? Теж полюватимуть на мене? Що тепер?