21.

— Люба, ти ж розумієш, що Даліла не могла так сказати. Мейлін просто приревнувала. Вона звикла бути єдиною донькою, тож побачила в Далілі конкурентку, — мовив Філ.

— Філе, ти чудово знаєш, що Мейлін не така, — Корнелія взялася руками за голову. — Він забере в мене дитину. Знову.

— Як це "забере"? Це нереально. Хіба в нас немає законів?

— Мейлін уже повнолітня. Вона може поїхати куди завгодно без мого дозволу.

— Невже в неї достатньо причин, щоб покинути рідну матір? Мені здається, вона трохи перегинає. Я добре знаю свою доньку, Даліла не могла просто так зробити те, про що каже Мейлін. Гадаю, вони мають усе обговорити та вибачитись одна перед одною, — чоловік обійняв дружину за плечі. — Слухай, давай я поговорю з твоїм колишнім? Поясню йому, що не можна просто так узяти й влізти в чиєсь життя через стільки років.

— Тебе він точно не слухатиме, Філе.

У коридорі пролунав звук відчинення та зачинення дверей.

— Я повернулась, — почувся голос Даліли. Дівчина зайшла на кухню й здивовано глянула на батька та Корнелію. — Щось сталося?

— Ні, все те саме, доню, — відповів батько. — Схоже, твоя сестра справді втекла з дому. Тільки не зрозуміло, коли саме. Згадай, будь ласка, коли ти бачила її востаннє?

— Певно, тоді, коли приїхала сюди.

— А в інші дні?

— Я не можу точно сказати. Я приходила з позакласових занять і лягала спати. Мейлін не заходила до моєї кімнати. Як і я до неї.

— Чому ж вона втекла? Доню, через що ви посварилися? Можливо ти щось забула згадати, коли розповідала?

— Та ні.

— Гаразд, не буду докучати тобі питаннями. Ти, мабуть, втомилася. Можеш іти до своєї кімнати.

— Дякую, тату.

Даліла попрямувала до своєї кімнати.

— Ось бачиш, що я й казав, — мовив Філ. — Слухай, може в неї хлопець з'явився? Їй же хтось передавав записку.

— І навіщо їй тоді тікати?

— Не знаю. З підлітками буває непросто. Ти телефонувала їй?

— Вона не бере слухавку. Я вже не знаю, що й думати. І не знаю, де шукати Рейлі. В мене навіть його номера немає.

— Я думаю, якщо він тут, то й Мейлін із ним. Тож не варто хвилюватися. Дівчинка його зовсім не знає. Вона, швидше за все, скоро награється в дорослу і повернеться додому.

— Філе, я не можу просто сидіти й спокійно чекати!

***

Ерн кинув швидкий погляд у дзеркало заднього виду і вишкірився. Він блимнув задніми фарами й натиснув на педаль газу, обганяючи автомобілі, що ліниво тягнулися попереду.

— От хто б міг подумати, — хлопець посміхнувся, помітивши, як Мейлін розвернулася на сидінні та втупилася у вікно. — Взагалі-то я мав трохи інші плани. Але й так непогано. Ерн їхав не надто швидко — лише так, щоб «хвіст» не загубився. Хоча насправді від Армана важко було позбутися навіть йому. На наступному повороті хлопець звернув ліворуч, виїжджаючи на трасу, що вела до закинутих ангарів.

— І куди ми їдемо? — з удаваною самовпевненістю запитала Мейлін.

— Туди, де ми зможемо комфортно поспілкуватися з Армом. Чи ти його не впізнала?

— Впізнала. Гадаєш, він дасть тобі проїхати далі?

— Дасть, куди він дінеться. А знаєш, чому? — Ерн розвернувся до дівчини й широко усміхнувся. — Тому що ти в моєму салоні. Арм не ризикуватиме.

— Тоді випусти мене! — Мейлін різко кинулася до дверцят і смикнула за ручку.

Але та не піддалася.

— Ти що, з глузду з'їхала? Сиди тихо.

Незабаром на горизонті з'явилися ангари. Територія вже давно не охоронялася, тому це місце було ідеальним для «приватних розмов». Ерн зупинив автомобіль і вибрався з салону, замикаючи Мейлін всередині.

— Ну що, ти виходиш? — запитав хлопець, дивлячись на другий автомобіль, що пригальмував метрів за чотири від нього.

Бокове скло біля водія було опущене, тому той мав його почути.

Двері другої автівки відчинилися, і з неї вибрався Арман. Він виглядав дуже роздратованим.

— Що тобі треба, Ерне? — різко запитав хлопець.

— Останнім часом у нас не було можливості для чесного двобою, — відповів Ерн. — Я вирішив, що так далі тривати не може.

— Мейлін у тебе в салоні?

— Ага.

— Тобі не здається, що викрадати людину заради цього не надто чесно?

— Я не буду тиснути на тебе за її допомогою. Ти можеш користуватися будь-якими засобами. А Мейлін поки що посидить у моїй автівці як глядач.

— Окей, — Арман почав знімати куртку, готуючись до бійки, аж раптом у його руках з'явився пістолет, який він направив прямо на Ерна. — Вибач, Ерне, але мені зараз не до тебе. Поб'ємося іншим разом. Відпускай Мейлін.

— Воу, Гріне, щось взагалі на тебе не схоже, опускатися до такого! – Ерн був неозброєний, його пістолет залишився в автівці й навряд чи було б можливо зараз з нього скористатися.

— Ти ж сам сказав, що я можу користуватися будь-якими засобами. От, користуюся. Давай, швидше, бо я буду тільки радий прострелити тобі руку або ногу.

— Які в мене гарантії, що ти не зробиш цього після? – запитав Ерн.

— Моє слово.

— Пф-ф, не надто переконливо.

Ерн розблокував двері і потягнувся до ручки, відчиняючи їх.

— Відійди! — скомандував Арман. — Давай, назад на два кроки. Мейлін, чуєш мене? Швидко вилазь і йди до мене.

Дівчина вибралася з протилежного боку салону й миттю опинилася поруч із Арманом. Ерн подумки пирхнув.

«Вона аж надто розумна»

— Давай до автівки, — скомандував Арман, не опускаючи пістолет.

Мейлін не стала сперечатися й зайняла переднє пасажирське сидіння. Арман миттєво скерував зброю на автівку суперника й прострілив одне колесо.

— Бувай, Ерне.