4.

— Я хотіла з вами поговорити, — якомога сміливіше мовила Мейлін. — Спочатку я взагалі не зрозуміла, що там у вас відбувалося, і пройшла б повз. Але ваші погляди й подальша поведінка дуже ясно про все розповіли.

— Он як? — відповів Арман. — В такому разі…

— Я нікому не розповім, — перебила його Мейлін. — Мене не цікавлять ваші справи.

— Ти намагалася подзвонити в поліцію, — нагадав Ентоні.

— Тому що ви вломилися до моєї квартири. Хтозна, що могло б статися.

— Добре, — знову включився у розмову Арман. — Припустимо, що ти дійсно нікому не розкажеш. Я трохи тобі вірю лише тому, що ти не побоялася зараз вийти до нас. Що скажете, хлопці?

— Потрібно із Алланом переговорити, — відповів Деніел.

— Згоден, — додав Мартін. — Відпустимо її поки що.

Арман знову перевів погляд на дівчину.

— Вільна, — мовив він, відходячи вбік. — Але якщо ти побіжиш до поліції чи поскаржишся батькам, то начувайся.

Хлопці пішли. Вони попрямували до спільної квартири, щоб переговорити з босом. Алекс Ланістер, на прізвисько Аллан, уже був у курсі подій та очікував на них.

— А де дівча? — поцікавився Алекс.

— Ми її відпустили, — відповів Арман. — Ще батьки насварять.

— Згоден. Але все ж таки за нею потрібно пригледіти.

— Я з Деном завтра зайдемо у гості, — сказав Арман.

— Ага, — підтвердив Деніел. — Нехай знає, що вона на контролі, та не розслабляється.

***

Наступного дня Мейлін спокійно обідала вдома. Ідилію порушив дзвінок у двері. Дівчина неохоче відірвалася від тарілки й пішла відчиняти. На порозі стояли Деніел та Арман, що викликало в неї щире здивування.

— Привіт, — мовив перший. — Ми прийшли за компенсацією вчорашніх ран. Є що пожувати?

Дівчина завмерла на порозі, лише кліпаючи очима.

— Може впустиш? — запропонував другий.

Мейлін мовчки відступила вбік, пропускаючи хлопців усередину.

— Ми ж не познайомились, — продовжив Ден. — Я — Деніел. А він — Арман.

— А, — дівчина уважно глянула на Армана. — То ти написав записку? Арман Г.

— Так, — відповів той.

Вона запросила хлопців до столу. Невдовзі всі троє мирно обідали.

— Якщо ви думаєте, що для вас відчинився безкоштовний кафетерій, то це не так, — попередила Мейлін.

— Це просто компенсація, — пояснив Деніел, уплітаючи їжу.

— Ти повинна відчувати, що ми поруч, — Арман подивився дівчині в очі. — А то ще забудеш.

— Такі, як ви, не забуваються, — єхидно відповіла Мейлін. — Чи багато вас ще?

Хлопці проігнорували це питання й продовжили обід.

— А чому ви самі не принесли записку? — Мейлін змінила тему.

— Тому що твій батько дивно б відреагував, якби до його доньки прийшли старші хлопці, — пояснив Арман, жуючи стейк.

— Взагалі-то мені цього року виповниться дев'ятнадцять, — ображено мовила Мейлін.

— Воу, а по тобі й не скажеш! — здивувався Деніел.

— Наймолодшому з нашої команди двадцять один рік, — відповів Арман. — Не дивись так. Від цього старшою не станеш. Гаразд, дякую за їжу. Ще побачимося.

Хлопці вимили після себе посуд і пішли, залишивши здивовану Мейлін. Тепер їй треба було вигадати, що сказати батькам про зниклу їжу.

Мати й вітчим повернулися досить пізно. Мейлін пощастило — вони привезли із собою цілу купу різноманітної їжі. Дівчина подумки полегшено зітхнула.

— Мейлін, я дещо купив тобі, — покликав Філ. — Ходи подивишся.

Дівчина пройшла до вітальні й прийняла з рук Флетчера велику коробку.

— Можеш розпакувати хоч зараз, — запропонував вітчим.

Мейлін зрізала пакувальну стрічку та відкрила коробку. В ній лежала дуже гарна сукня ніжного блакитного кольору із плісованою спідницею та відкритими плечами.

— Дякую, Філе, — подякувала дівчина. — Вона дуже гарна.

Вона все ще була зла на своїх нових знайомих через їхні репліки з приводу віку. Тому наступного дня вона одягла подаровану сукню та пішла на прогулянку із подругою.

— Вогонь! — мовила Джеймі. — Виглядаєш приголомшливо! Хм... Давай я зроблю тобі макіяж?

— Давай, — погодилась Мейлін.

Джеймі зробила подрузі свій улюблений макіяж. Дівчата ще трохи прогулялися, після чого Мейлін попрямувала додому. У під'їзді вона зустріла Мартіна та Ентоні.

— Ооо, чудово виглядаєш, — мовив перший. — А ми до тебе.

— Знову прийшли грабувати? — глузливо запитала Мейлін.

— Ні. Лідер хоче з тобою познайомитись. Ходімо. Та не бійся.

Всі троє спустилися ліфтом та вийшли у двір. Хлопці допомогли Мейлін сісти в автомобіль. Мартін зайняв місце водія.

— Не бійся, — знову сказав Ентоні. — Ми потім повернемо тебе назад.

— Я вже не знаю, чого від вас очікувати, — пирхнула Мейлін.

Автомобіль під'їхав до місця зустрічі з лідером — спільної квартири. Двері відчинив Кір.

Мейлін увійшла до вітальні й зупинилась. Арман сидів у кріслі, гострячи ножа. Побачивши гостю, він на мить завмер, але дівчина не помітила цього короткого жесту.

— Нам далі, — сказав Ентоні, вказуючи на двері.

Дівчина рушила вперед. Арман підвівся з крісла й пішов слідом. Незабаром усі зібрались у сусідній кімнаті, де на них чекав лідер.

— Привіт, — звернувся він до Мейлін. — Я — Алекс Ланістер. Або Аллан. Сідай.

Гостя слухняно опустилася в крісло.

— Я — Мейлін, — представилась вона. — Мейлін Марс.