3.

Мейлін бігла, не розбираючи дороги. Вона заскочила до підземного переходу й попрямувала до метро. На щастя, проїзна карта була завжди при ній.

Потрібний потяг уже збирався відійти від станції, коли дівчина прослизнула у вузьку щілину між дверима, що ще не встигли зачинитися, й опинилася у вагоні. Дві літні жінки окинули її осудливим поглядом. Мейлін відвернулася від них і вхопилася за поручень.

Проїхавши три станції, дівчина вийшла на поверхню та попрямувала до подруги. Мейлін увійшла до під'їзду, піднялася на третій поверх і натиснула кнопку дзвоника.

— Привіт! — привіталась вона, коли її подруга, Джеймі Стівенсон, відчинила двері. — В мене щойно такий екшн був. Вибач, що без попередження. Телефон залишився вдома.

— Проходь, — запросила Джеймі. — Зараз усе розповісиш.

Мейлін пройшла всередину та розповіла свою історію на невеличкій, але затишній кухні. Подруга захоплено слухала й лише іноді ставила запитання.

— Отже, підсумуємо, — почала вона. — Ти випадково стала свідком чогось, чого не мала б побачити. Місцеві гангстери це помітили й вирішили з тобою розібратись. Тепер ти втекла від них і перебуваєш у мене. Що тобі сказати, Мейлін, вони тебе вб'ють, ти це розумієш?

— Якби хотіли вбити, то зробили б це одразу, — відповіла Мейлін, пригубивши гарячий чай. — До того ж, я майже нічого там і не побачила. І в поліції мені можуть просто не повірити.

— Надто необачно так думати. А якого вони віку?

— Старші за нас. Десь двадцять-двадцять п'ять років.

— Ти встигла їм нагадати, що за вбивство в Леслаї дають багато років тюрми?

— Не встигла.

— От вмієш ти влипати в такі історії, подруго.

— Дай, будь ласка, телефон. Хочу попросити батьків забрати мене ввечері.

— Тримай.

Мейлін зателефонувала матері та попросила забрати її від подруги. На запитання про власний мобільний відповіла, що забула його вдома. Корнелія Флетчер-Марс дуже здивувалася, адже дочка ніколи не розлучалася зі своїм телефоном, але нічого не сказала.

— Все гаразд? — запитала Джеймі.

— Так, мама з Філом заберуть мене.

— Ти досі не називаєш його батьком?

— Саме так. Доки мама не розповість мені про мого справжнього тата, я не називатиму Філа інакше.

— Він не ображається?

— Каже, що це звичайні дитячі капризи і що він вище за це. Філ іноді буває справжнім занудою.

Увечері батьки дівчини приїхали до будинку Джеймі й забрали доньку. Корнелія сіла за кермо, а Філ і Мейлін розмістилися на задньому сидінні.

Автомобіль зупинився біля під'їзду. Уся родина попрямувала до будинку. Раптом Мейлін помітила своїх нещодавніх знайомих. Вони стояли біля сусіднього під'їзду й спостерігали за нею. Дівчина швидко наздогнала батьків і зайшла до будинку.

— Вона занадто розумна, Арме, — констатував Деніел.

— Вона налякана, — додав Мартін. — Тепер буде увесь час із батьками ходити. Потрібно якось відконсервувати її.

— Зараз усе владнаємо, — мовив Арман. — Гей, хлопче, підійди до нас.

Хлопчина років дванадцяти застиг на місці й здивовано обернувся.

— Я? — перепитав він.

— Так, — відповів Арман.

Малий підійшов.

— Потрібно передати записку до квартири тисяча два. Для Мейлін. Зробиш?

— Д-добре.

Арман витягнув із внутрішньої кишені куртки блокнот і ручку та написав коротеньку записку. Потім він вручив її хлопцю разом із купюрою.

— Гроші тобі. За доставку, — пояснив він.

Обличчя малого засяяло.

— Усе буде доставлено в найкращому вигляді! — вигукнув він і побіг до під'їзду.

— Що ти там написав? — усміхнувся Ентоні.

— Запропонував їй вирішити наше питання по-доброму.

Двері посильному відчинив вітчим Мейлін. Він здивовано взяв записку, а потім передав її доньці.

— Слухай, Мейлін, — почав він. — Я, звісно, все розумію, але вважаю, що тобі варто спілкуватись із більш дорослими хлопцями…

Сама дівчина була здивована не менше, ніж Філ.

— Чесно кажучи, я й гадки не маю, від кого ця записка, — відповіла вона.

— Не буду заважати, — вітчим покинув кімнату.

Мейлін розгорнула записку та прочитала: «Ти все одно від нас не сховаєшся. Арман Г.» Дівчина здригнулася й підійшла до вікна. Вона обережно відсунула фіранку та визирнула. Хлопці досі товпилися біля під'їзду. Мейлін присіла на ліжко й замислилась. Ця пригода подобалась їй усе менше.

— Арман, так? — промовила вона. — Гарне ім'я.

Через годину дівчина все ж таки зібралася вийти на вулицю. У цей момент вона була сповнена рішучості розібратись із ситуацією. Про те, що її могли вбити, Мейлін навіть не замислювалася.

— Я піду на прогулянку, — кинула вона матері й вийшла у під'їзд.

Далі спустилася на ліфті й зупинилася біля вхідних дверей. Серце в грудях нестримно калатало. Мейлін глибоко вдихнула і зробила крок уперед.

На диво, нових знайомих поблизу не було. Дівчина усе ж таки вирішила покінчити з цим. Вона попрямувала до гойдалки й почала чекати.

Через п'ятнадцять хвилин Мейлін так заглибилась у власні думки, що не помітила, як до неї підійшло п'ятеро хлопців. Вони оточили гойдалку, і дівчина повернулася до реальності лише тоді, коли Ентоні зупинив її рух.

— Привіт, — привітався Арман. — Ти що, вже забула про нас?