Незвичний колодязь

Всеволод верхи на коні блукав лісом і ніяк не міг натрапити на знайому стежку. Не тямив, як зумів заблукати в рідному лісі, де з малечку виріс і здавалося знав кожне дерево з кущиком. Звертався до лісу, просив по давній дружбі випустити в село, адже сім’я напевне хвилюється, рано поїхав до коваля й пропав. Пробував протореними шляхами, опісля, хащами вийти на знайому стежку, проте зась, не хоче випускати. А день хилився до вечора.
Змирився Всеволод зі своїм становищем й вирішив шукати місце на нічліг. В добавок, голод і спрага все більше нагадували про себе, потрібно хоча б ягід назбирати, пошукати води. Та й кінь показував свою втому, за нього теж не можна забувати.
Аж тут молодик виїхав на галявину до старої кринички, поряд з нею стояв похилий, невеличкий будинок. На перший погляд не зрозуміло живе там хто чи ні.
Зрадівши криниці Всеволод зіскочив з коня, перехилився через край в пошуках відра і отетерів. Глибоко в ній почув відлуння голосу свого молодшого брата, який загинув більше десяти років тому. Зовсім дітьми бігали по полю граючись в розбійників і як страшної митті брата вкусила отруйна змія. Ніяк не міг собі пробачити Всеволод, що не вгледів молодшого, не відігнав або ж не вбив змію. Так і ніс через життя цю провину в серці, щоденно звинувачуючи себе.
І тепер з глибин криниці звертався до нього брат, просячи про допомогу і плачучи, що змія наближається все ближче і ближче. Всеволоду запаморочилася голова, долоні вперлися в край криниці, ноги готові відштовхнутися від землі і кинутися до дна на допомогу, та в останній момент по спині як хто вогняним батогом ударив, пекуча біль розійшлася по всьому тілу. Молодик волаючи відскочив від криниці й побачив перед собою стареньку бабусю, яка діставала зростом йому ледь до живота. В руках у неї була палиця.
- Бабусю що це ви б’єтесь. - пританцьовував від болю Всеволод і здивованими очима поглядав на стареньку. Ніяк не розуміючи, як їй вдалося з такою силою прикластися палицею.
Бабуся голосно засміялася:
- Тебе бовдура від вірної смерті врятувала! - Опісля сіла на стілець біля криниці, уважно поглянувши на прибулого. - А тебе то як занесло сюди.
Пекуча біль проходила і Всеволод випрямившись, розвів руками в боки.
- Заблукав ще зрання в лісі.. Дивина і вийти ніяк не можу.
- Заблукав, то й заблукав.. - Відмахнулась старенька. - Спрага хлопче мучить?
Кивнув головою молодик. Показавши пальцем також на коня, мовляв на двох потрібно води.
- Так тому й бути. Підійди знову до криниці. Як хто мовить до тебе ти особливо не слухай, опусти відро і зачерпни води. А я збоку гляну аби чого не сталося.
Послухався Всеволод вказівки, поволі підійшов до криниці, схопився за відро, а голос брата до нього знову промовляє і просить врятувати, не гаяти часу. Відчуває молодик, що не може втриматись, спогади з величезною силою постають в голові, що й світу білого не видно. Тут то й на допомогу підоспіла старенька, схопила його за край сорочки долонею і шарпає. Отямився Всеволод, опустив донизу відро, зачерпнув і швидко підіймає. А голос померлого не вгаває. Підняв на верх, й боїться Всеволод тої води.
- Пий, сказано тобі! - Вказівним голосом промовила бабуся. Все одно сумнівається молодик, встав як вкопаний і витріщився поперед себе. Голос брата із кожною секундою зволікання ставав тільки гучнішим, мов би магнітом притягував всю увагу та думки в голові. - Пий сказано! - Гаркнула не своїм голосом бабуся.
Набравшись рішучості Всеволод зачерпнув губами води і не тямлячи себе відштовхнув назад відро в криницю. І хоч не багато відпив та вода настільки виявилася гіркою та солоною, що одразу виплюнув її. І на тому місці куди розлилася вода, неймовірним чином з повітря постав чорний - чорнющий, скоцюрблений птах, з довгим дзьобом і закрученими пазурами. З дзьобу хрипло виривалися благання про допомогу, які вже не звучали схожими на братові. Зрозумівши, що його викрито, чудернацький птах спробував напасти на молодика, проте бабуся і тут виручила, ударом палицею розпластала монстра по землі. Той на довго не розгубившись, вскочив на лапи і повернувся до старенької аби помститися. Молодик і без того закляклий та переляканий, побачив як бабуся перетворилася на величезну ведмедицю, заричала і двома верхніми лапами вколотила знахабнілого птаха в землю. Мить і повернулась знову до образу людини. А птах уже не піднявся, його не рухоме тіло розвіяло в просторі.
- А тепер я принесу тобі води зі звичайної криниці. - Посміхнулася бабуся, її голос звучав весело та підбадьорливо. Видно що така пригода їй прийшлася до душі і з чудернацькими монстрами зустрічалася не вперше.
Повне відро води принесла з-за будинку. Напоїла хлопця і коня, опісля винесла скибу хліба. І хоч Всеволода розпирала цікавість розпитати, що це тільки що відбулося, та язик не слухався. Більше того, до цієї низенької бабусі молодик відчував повагу і страх, боявся не доречним питанням розгнівати стареньку.
Коли Всеволод з голоду буквально проковтнув хліб, бабуся сказала швидко сідати на коня і слідувати в тому напрямі, яким виїхав на галявину. Таким чином скоро йому трапиться знайома стежина, а нею і до дому приїде. А тут не можна довго затримуватися. Подякував Всеволод, вклонився до землі, сів на коня і поїхав переповнений сил. Посмішка не спадала з його обличчя. Відчув, наче, заново народився і важкий камінь нарешті скинуто з серця.
Бабуся була права, швидко впізнав знайомі стежини, дібравшись з конем до рідного порогу.