Кабанчик і береза

Бурий кабанчик вже декілька днів як покинув маму і носиться по безкрайньому лісу не знаючи куди діти енергію. Мурашники по дорозі позносив, річечки по декілька раз туди — сюди подолав і взявся малі дерева буцати. Аж підходить до юної берези. Взяв розбіг на декілька метрів, копитами під себе загріб, повітря повні груди набрав та й тут озивається до нього береза.

- Кабанчику, а що це ти надумав?

Розбишака на хвильку зніяковів, але швидко знову набув загрозливого вигляду.

- Хочу вдарити тебе і скласти навпіл, аби показати всім навколо, що я найсильніший.

Берізка тільки тихо засміялась.

- І не соромно тобі кабанчику тягатись з таким слабким суперником. Мене то й заєць при бажанні поламає навпіл. Засміють тебе в лісі, якщо такого суперника переможеш.

Розбишака знову зніяковів, а береза не дає йому оговтатись.

- Хочеш показати, що ти найсильніший, приходь до мене за 5 років, поламаєш навпіл, то й боятимуться тебе як ведмеді, так і вовки.

Насупив брови кабан, зашевелив вухами. Нічого робити, взяли за живе слова берізки та й осоромитись перед зайцями ще не хватало. Пообіцяв собі повернутись в зазначений термін і як показати цьому дереву, та де там, всьому лісу, хто тут найсильніший.

Минуло пять років, і хоча не навчивсь рахувати вже дорослий, змужнілий кабанчик, та з допомогою однієї розумної жаби на болоті, де поряд мав собі нору — дім, прийшов вчасно на екзамен, аби довести свою силу. Підійшов до місця минулої розмови й не тямить куди поділось юне деревце, адже на його місці височезне дерево. Задер носа догори та й гукає.

- Не бачили куди поділось деревце, пять років тому, ми домовились з ним зустрітись на цьому місці.

Не одразу почула питання висока береза, лише на третій раз.

- Так, пам’ятаю кабанчика, який хотів показати, що він найсильніший в лісі. - Озвалась вона мелодійним голосом. - Це я, якщо буцнеш мене і перехилиш пополам, так і будеш найсильнішим.

Кабанчик оторопів, зовсім не цього він очікував. Тим більше, що мале деревце, хай і за 5 років так виросте. Жалко йому стало себе, що стільки чекав. Та нікуди діватись, вражене самолюбовство вимагало, хоча б, спробувати. Взяв розбіг, загріб землю копитами й влетів з розгону в березу, да так сильно, що відкинуло його вбік. Аж завізжав, та з сорому і болю взявся втікати чим подалі. А береза лише легко похитнулася кроною від удару, з доброю посмішкою подивившись в спину кабанчику — розбишаці.