Казка про камінець і парубка

Йшов парубок на гульки до сусіднього села та й наспівував собі пісню. Так весело йому було, так сильно молодецька енергія била через вінця, що й не сила її стримати. Хоч бери й пускайсь тут в пляс.

Пройшов вже більшу частину шляху й бачить на краю дороги, не подалік зеленої, пахучої трави, під ясним сонечком лежить камінець. Парубок не довго думаючи махнув ногою, що було сил, та й копнув камінець далеко - далеко в степ. Аж пальці розболілись, добре, що черевики міцні. Приклав ребром долоню до лоба, оцінив політ камінця та й швидко забувши про нього, наспівуючи продовжив шлях..

Далеко вже був парубок та й не чув тихого, повільного голосу камінця:

- М е н і т ак п о д о б а л о с ь л е ж а т и т а м п і д с о н е ч к о м.

А якби й почув, то не повірив. Подумав, що здалось, буває і таке.

Швидко проминув день і темрява залягла довкола. Важкі хмари подекуди затуляли ясні зори, а степ буяв співом комах. Дивись, вже й парубок, що вдень проходив, повертається з сусіднього села, з гульок. Захмелілий, втомлений, але радісний, посмішка так і не покидає обличчя. Йде і вже планує собі на завтра куди податись, що такого веселого зробити.

Проходив вже він цим шляхом сотні раз, а можливо і тисячі, знав його як себе, та диво, посеред дороги вступив в яму, а там на камінець та й як вигнеться стопа, як впаде захмелілий парубок тілом на ногу й закричить, що певно, два села почули. На чотирьох, а то й повзком судилось йому дібратись додому, завиваючи від болю. А плани, які ретельно так будував, куди б то податись завтра, виявилось марні..

А десь в степу самотньо лежав камінець, та й згадував як йому було добре край дороги під сонечком.. Та бува, парубок згадає про той камінець? Та бува, такий червонощокий панич міг через якесь там камінисько лихо собі отримати? Хто зна, тут то й розмовляти годі.