Між минулим та майбутнім

Нас вишикували в довжелезну чергу. Виявилося, що, окрім перевірки перед входом на перон, яку проводили представники поліції, треба ще пройти перевірку тут. Нам нічого не казали, та я уявила, що службовці в окремий список вносять чоловіків призовного віку. Всі ж знають, що за кордон випускають тільки тих, кому за шістдесят, багатодітних батьків, і ніби-то інвалідів. Правда, мій чоловік не наважився їхати, не довіряє цьому пункту закону. Якщо чесно, то я теж.

На щастя, черга просувалася швидко. Переді мною стояли ті ж люди, що і в черзі перед входом на перон. Сім'я, в якої четверо дітей. Чоловік точно збирався за кордон з ними, і був впевнений, що пройде митницю. Я щиро бажала йому відсутності проблем з цим.

Я майже не випускала з рук сумку з речами, не було необхідності ставити її на землю. Розстібнула куртку. В Запоріжжі світило сонце і було вже дуже тепло, як для початку квітня. я їхала в кросівках. 

Нарешті підійшла моя черга, провідниця показала на вагон, куди можна зайти та вже розміщатися. Мені дістався плацкартний. 

Кума, яка поїхала тиждень тому, говорила, що їм дістався купейний вагон. Ну що ж, не пощастило. В принципі, у свідомому віці я їздила потягом лише один раз, восени в Київ. Поїзд був нічним, тож майже весь шлях я проспала не верхній полиці, правда навіть уві сні боялася впасти. Тож зараз роздумувала над тим, що буду займати нижню. Доведеться, то поб'юся за неї. 

Жартую, звісно. Я не настільки агресивна. 

Вдруге їду на поїзді, і вдруге вражена вузькими коридорами. Тут навіть худій людині треба йти напівбоком, що вже казати про повненьку. Я не худенька, маю нормальні жіночі пропорції, та з сумкою та рюкзаком розвернутися було складно. 

В середині вагона була вільна кабінка на чотири полички, я й приземлилася в ній. Добре, що ні з ким не доведеться сперечатися через нижнє місце, по праву першої заберу його собі. 

Люди прибували, а я думала про чоловіка та батьків, чи доречно зателефонувати зараз. Не зарано? Врешті решт вирішила, що їм явно цікаво дізнатися, чи зайняла я місце, в якому вагоні їду, і т.д. Тим паче в дорозі може не бути зв'язку, що вже показала наглядно поїздка Юлі. 

- Ало, - слухавку взяла мама, - Ну як ти там?

- Добре. Вже сіла в вагон.

- Який вам дістався?

- Плацкартний. Ти не знаєш, чому я не змогла додзвонитися до Ігоря?

- Не знаю. Він майже одразу додому поїхав. 

В маминому тоні чувся легкий холодок. Без мене поруч в них майже немає точок дотику. По факту мої батьки та мій чоловік чужі люди один одному, поєднані лише мною. Нехай я не змушую Ігоря грати в соціальне прикидання, але поваги до мами з татом вимагаю. 

- Добре. Спробую пізніше зателефонувати. Ви там що?

- На Анголенко вже, чекаємо на маршрутку.

- Ну ладно, мам, тут вже люди прийшли, незручно буде розмовляти.

- Телефонуй.

- Добре.

Мама пристойно трималася, принаймні не показувала мені, наскільки важко відпустити. Навпаки, вона проявляла цікавість до деталей поїздки в тому плані, що вже в понеділок їй самій доведеться пройти той же шлях. Моя братова також вирішила їхати якомога далі від Запоріжжя, її гнала потреба врятувати трьох донечок. Від того, як молодша, якій всього два рочки, блідне і тривожно кричить лєна, що на її дитячому означає сирена, рвалося серце у всіх. Жодна дитина у світі не заслуговує переживати такий страх. 

Вони всі живуть неподалік від аеропорту.

Я переживала через те, що батько тут залишиться зовсім один. Були я, брат, його жінка та онучки, і раптом настане тиша. Чи витримає? Сумніваюся.

От в купе зайшли перші супутники. Двоє дітей, добре, що вже підлітки, не будуть репетувати серед ночі, жінка похилого віку і молода жінка. Здогадатися хто є хто в родині не важко. Але ж виявилося, що я не впізнала майже колегу.

- Лєна? - запитала жінка, дивлячись на мене дуже гарними блакитними очима, темне волосся заплетене у хвіст так, щоб не заважало, - Привіт. 

- Ем, добридень, - неловко потисла її руку, - А ми знайомі?

- Ти що, не впізнала? Я Таня з відділу кадрів. Секретар Михайла Юрійовича. 

Я згадала мініатюрну брюнетку в окулярах, яка була завжди охайно одягнута. Особливо сильну увагу я тоді звернула на чорну блузку, точно таку ж, яка є і в моєму гардеробі. Правда, носити її не носила, тому що дуже вже обтягувала та виділяла жирок на моєму животі. 

- Вибач, не звикла бачити тебе в джинсах, футболці, і без окулярів.

- Я зараз з лінзами. А де твої?

- Я сама їду.

Її обличчя витяглося.

- Нічого собі. Оце ти смілива! Як наважилася?

Я знизала плечима. В моєму житті завжди присутні моменти, коли я поводжуся нерозумно, навіть не задумуючись, що це саме так. Майбутнє було дуже туманним, жодного розуміння того, що буде тої миті, коли покинемо поїзд, не було. 

Зараз я згодна з Танею, їхати самій то жесть. Дуже небезпечно. 

Всього нас набилося дев'ять людей на чотири місця.

Я (1).

 Таня з мамою і двома дітьми. Сину було п'ятнадцять років, дуже сором'язливий хлопець, від якого за добу не було чутно ні слова. Доньці дванадцять, і самовпевненості їй вистачило б на двох. (4)

Віка з донькою. Дівчинці фізично було років дванадцять, але розумово вона була на рівні одного рочку. Дуже сумно розуміти, що без батьків це сонечко не зможе жити повноцінно. (2)

Інна з сином, Глєбу було шість років, і, як і всі діти, хлопчик любив сидіти в планшеті. (2)

1+4+2+2=9

Я сиділа на нижній поличці біля вікна, сумку та рюкзак поставила собі в ногах, а барсетку тримала поруч. Вийняла в'язання, щоб не було нудно, методично вив'язувала шарф.

Спойлер: його ніхто жодного разу не одягнув. 

Віка з донькою, а також і Таня час від часу, сиділи на цій же поличці. 

Навпроти засів син Тані, весь час втикав в телефон, а біля нього сиділа бабуся. Молодша дівчинка одразу полізла на другу поличку, і там лежала, наче королева. Коли ти дитина, застрибувати на висоту легко. Глєба мама також всадила на поличку над нами, а сама сиділа поруч з мамою Тані.