Глава 11

Ніка

До квартири Власа їдемо мовчки. 

Дарина знову поринула у світ своїх книг, а я – я злюся на себе, адже всю дорогу крадькома спостерігаю за тим, як Гордич кермує. Впевнені рухи його рук заворожують мене настільки, що аж дихання збивається. І відірватися від цього просто не можу.

Взагалі колись це заняття було одним з моїх улюблених, якщо ми кудись разом їхали. Вчора всі події настільки забили мені голову, що я навіть не згадала про цю дурну звичку, а сьогодні в більш-менш спокійній атмосфері – це просто прокляття якесь. 

– Ну, от ми й на місці, – промовляє Гордич, повертаючись до мене.

Чорт! Я настільки захопилася своїм таємним підгляданням, що пропустила момент, коли ми заїхали на підземне паркування житлового комплексу. І, звісно, від Власа не приховалося те, що мій погляд був направлений на нього.

– Гм… Швидко якось, – відповідаю підозріло охриплим голосом, відвертаючись в іншу сторону, щоб він не побачив моє багряне від сорому обличчя. 

– Не переживай. В тебе буде ще можливість помилуватися, – прокоментував веселим голосом Влас. 

От гад! Міг же ж удати, що нічого не помітив, але ж ні! Обов'язково потрібно було мене носом тикнути в цю маленьку слабкість!

Я щось там казала про спокій? Забудьте. Тепер я роздратована і знервована.

***

Через декілька хвилин ми вже в ліфті підіймаємося на потрібний поверх. Я мовчу, щоб не ляпнути чогось зайвого перед Дариною, а от вона навпаки не відчуває абсолютно ніякого дискомфорту.

– Це ми на останній їдемо, чи що? – зацікавлено спитала вона у Гордича.

– Саме так, – відповідає він їй з усмішкою.

– Нічого собі! Це круто!

– Згоден. Ти ще потім побачиш вигляд з вікна – взагалі очманієш, – знову звернувся до неї Гордич. – У тебе в кімнаті, до речі, він найбільш захопливий.

– Серйозно?! – вигукує Дарина і дивиться на мого горе-чоловіка з неприхованим захватом.

Їх дружню (і коли тільки встигли подружитися?!) розмову перериває сигнал, який сповіщає, що ми прибули на місце призначення. 

– Прошу, леді, – каже Гордич і демонстративно протягує руку, пропонуючи нам вийти першими.

Дарина усміхається йому, а я не втримуюся і закочую очі. Позером був – позером залишився.

Виходжу в коридор і починаю ще більше нервувати. Останній раз я тут була в той самий фатальний день. Йшла за руку з Гордичем і думала, що у нас з ним все життя попереду. Ось зараз навіть згадала, що хотіла запропонувати йому поїхати кудись на вихідні, аби зняти стрес після презентації, а воно он як все обернулося.

Але коридор це ще дрібниці. По-справжньому мене накриває, як тільки Влас відчиняє двері у свою квартиру. Стільки спогадів одразу, стільки зрадницьких емоцій виповзають назовні…

– Ніко, все добре? – питає Влас, а я раптом розумію, що стала у дверному проході і не можу ступити й кроку всередину.

– Так, – прошепотіла, а потім все ж через силу змусила себе зайти.

Годі! Мені не можна втрачати розум, не можна так піддаватися впливу минулого!

Я повторювала цю мантру в себе в голові знову й знову, коли раптом переді мною з’явився той, кого я вже й не думала, що побачу… 

– Мейсоне! – вигукнула, опускаючись навколішки. – Хлопчику, як ти виріс!

Мейсон, мабуть, впізнав мене, адже одразу, як і в першу зустріч, вистрибнув передніми лапами мені на плечі і почав облизувати обличчя. Я щиро засміялася і міцно обійняла руденького спанієля, за яким, як виявилося, просто неймовірно скучила.

– Ніколи не думав, що буду заздрити своєму псу, – раптом почула тихий голос Гордича.

– Що? – перепитала, адже не була впевнена, що це мені не здалося.

– Нічого, – з усмішкою відповів. – Даринко, познайомся, – він повернувся до малої, що дивилася на спанієля захопленим поглядом. – Це – Мейсон, – він вказав рукою на рудого друга, а той вмітив, що господар про нього говорить, і одразу жбурнув у його сторону. – Він мій найкращий друг та повноправний член нашої родини.

– Клааас! – пропищала Дарина. – А можна мені його погладити? Не вкусить?

– За це точно можеш не переживати, – це вже я зі сміхом відповіла. – Мейсон надзвичайно добрий пес. Хоча з його характером, його сміливо можна вважати не псом, а великим котом з довгими вухами.

– Ти що таке говориш? – вдавано суворо звернувся до мене Гордич. – Не звертай уваги, Мейсоне, – повернувся до спанієля, який зараз, здається, взагалі не звертав уваги на нашу розмову, а просто кайфував від того, що йому пузико чухають. – Ти в мене найсуворіший та найкрутіший пес.

– Гей, хіба я не правду сказала? – обурилася я.

– Правду, – прошепотів Гордич, підходячи до мене майже впритул. – Однак Мейсону не подобається, коли його порівнюють з котами, тож не варто це йому чути, – і підморгнув після цього.

Це виглядало дуже кумедно, тож я не змогла втримати усмішки, а потім… Сама себе облаяла в думках. Я не повинна усміхатися і демонструвати гарний настрій, адже це точно не вписується в модель поведінки, якої я вирішила притримуватися.