Глава 10

Влас

– О, з’явився-таки, – незадоволено бурчить Андрій, щойно я заходжу в його кабінет. – Що, одружені чоловіки тепер вже вчасно на роботу приходити не можуть? – ще й глузує з мене.

– Вибач, – втомлено відповідаю, плюхнувшись в крісло. – В одруженого чоловіка з’явилася нова цікава родичка. Ларисою Михайлівною звуть. Так от, вона влаштувала цьому одруженому чоловікові “співбесіду”, на якій, можна сказати, просто всю душу вивернула навиворіт. А, так… Я тепер ще й Славком став, уявляєш?

– Це ж треба, бабуся Ніки встигла першою за мене тобі нотацію прочитати? – весело перепитав дядько.

– Нууу… Не те щоб нотацію, але давно я себе не відчував хлопчиком, якого на килим до директора школи викликали, – ось сказав, і знову в голові пронеслися деталі нашої розмови…

За декілька годин до цього

– Ну привіт, зятьку, – з такими словами зустріла мене бабуся Ніки.

Взагалі-то я хотів забрати її на авто з дому, щоб їй не довелося самостійно добиралася до ресторану, в якому вона назначила мені зустріч, але ж ця грізна жіночка категорично відмовилася. І так її вмовляв, і сяк, але ні. Сама і все.

Звісно, тоді я вирішив прийти на двадцять хвилин раніше, щоб не дай Боже не запізнитися, однак… Все одно Лариса Михайлівна вже чекала мене.

І як так взагалі вийшло?

– Доброго дня, – привітався, не забуваючи при цьому усміхатися.

Зараз моє завдання – їй сподобатися. Адже якщо не вийде, і бабуся Ніки вирішить, що я не підходжу її онуці, то… Важко, коротше, буде.

– Сідай вже, – махнула вона рукою, наче вчителька запрошувала учня сісти після того, як зайшла в кабінет. – Отже, ти обманом змусив мою онучку одружитися?

– Еее… – не очікував, що буде ось так "в лоб" одразу. – Насамперед скажу, що я дійсно кохаю вашу онучку і хочу зробити її щасливою. І цей обман, хоча точніше буде сказати “маленька хитрість”, був необхідним, щоб уберегти Ніку від помилки.

– І під помилкою, ти маєш на увазі Лук’яна? – абсолютно спокійно уточнила, але цей її спокійний стан і напружував мене найбільше.

– Так, – впевнено відповів. – Він не пара Вероніці.

– А ти, отже, пара, Славку, так?

– Я Влас, – вирішив на всяк випадок уточнити. 

– Для мене ти – Славко. І я все ще чекаю відповідь на своє питання, Славку, – сказала так, наче відрізала, і вмить мені перехотілося з нею сперечатися.

Ні, ну Славко, так Славко. 

– Так, я вважаю, що на нас з Нікою чекає щасливе майбутнє. Коли вона перестане на мене злитися за, гм, все – сама ще буде рада. Впевнений в цьому, – не буду поки уточнювати, за що саме має мене вибачити Ніка, адже тоді ця жіночка мене точно ні на йоту до онуки не підпустить.

– Впевнений він, – гмикнула Лариса Михайлівна, а потім подивилася на мене довгим-довгим прискіпливим поглядом, і тут почалося…

Наступну годину я відчував себе на справжньому допиті. А хто я, а що я, а де вчився, а хто рідні, а чим на життя заробляю, а як з Нікою познайомився (тут я, звісно, просто коротко сказав, що був її викладачем, однак бабуся Ніки вже була трохи проінформована про наше минуле з її онукою, тож не дала мені щось приховати). Коротше, я наче на сповіді побував.

Та й взагалі. Під кінець нашої розмови я вже був переконаний на всі 100%, що Лариса Михайлівна мала якесь відношення до правоохоронних органів, адже доколупувалася до правди вона просто майстерно. А якщо я все ж помилився, то навіть шкода, що такий талант не направили в правильне річище. 

Єдине, в чому я стійко тримав оборону – питання Лук’яна. Я вже чітко для себе вирішив, що розповім про нього правду тільки тоді, коли буду мати докази всіх обвинувачень щодо нього. Без них це буде виглядати так, ніби я спеціально хочу очорнити конкурента в очах Ніки та її рідних. Про це я й сказав бабусі Ніки, за що був неочікувано нагороджений легким схвальним кивком голови.

– Гаразд, Славку, – після невеликої драматичної паузи проговорила Лариса Михайлівна. – Вважай, що поки я повірила, що ти дійсно не замислив нічого поганого, однак… – і тільки я видихнув з полегшенням, як знову якесь “однак”, – Не приведи Боже, я хоч раз побачу на обличчі Ніки хоч одну сльозинку, що опуститься з її очей через тебе. Одразу можеш прощатися зі своїми чоловічими причандалами. Відірву і оком не моргну, – ні чорта собі! В мене від здивування аж рот відкрився. – Зрозумів? – і пальцем пригрозила.

– Так, – відповів, а сам ледь стримував сміх, якщо чесно. 

На вигляд – ну “Божа кульбабка”: довге сиве волосся зібране у елегантну зачіску, привабливий трикотажний костюм і в’язана шаль на плечах, на обличчі легкий макіяж навіть присутній. І ось ця тендітна бабуся щойно мені обіцяла відірвати яй… гм, “чоловічі причандали” мені відірвати. Очманіти просто! А я ще думав, в кого моя Ніка така. Тепер питань немає.

Це все в скороченому варіанті я розповів Андрію, а він – вже десять хвилин не перестає сміятися. Ось мені й підтримка, називається.