Глава 9

Ніка

Страшний сон продовжується…

Після скандалу з Лук’яном, я взагалі перестала нормально сприймати реальність. Пам’ятаю, що хтось мене ще вітав (краще б співчували), хтось ще щось питав, але я була здатна лише механічно кивати головою. В такому самому трансі я одягала верхній одяг і сідала в авто до Гордича (знову мене змусив, хоча я була готова навіть до зі зрадником Алексом краще вже поїхати). Так само, наче в тумані, для мене пройшла і поїздка до ресторану, назву якого я навіть не запам'ятала.

І ось тільки зараз, коли мене всадили за стіл, наповнений різними святковими стравами, я нарешті зрозуміла, що все це – правда.

Чорт! Чорт! Чорт!

Як за якісь дві години моє життя встигло так стрімко змінитися? Це таке взагалі реально?!

Відчуваючи, що панічна атака десь не за горами, зрозуміла, що терміново потрібно привести свої думки до ладу. Інакше – бути біді.

– Вибачте, мені потрібно вийти, – прошепотіла, а потім різко підійнялась зі свого місця і пішла кудись вглиб залу, сподіваючись, що рано чи пізно я зможу натрапити на туалетну кімнату.

І, дякувати Богу, не пройшло й хвилини, як я знайшла те, що шукала.

Тільки-тільки подумала, що нарешті я змогла залишитися сам на сам з собою, як Гордич знову порушив моє таке омріяне усамітнення. Він без сорому зайшов у приміщення загальної вбиральні, а потім подивився на мене довгим поглядом.

– В мене немає сил з тобою сваритися, – прошепотіла, відчуваючи, як перед очима починаються літати мушки від стресу. – Дай мені прийти в себе.

– А я й не сваритися прийшов, – відповів спокійним голосом, обпираючись спиною об двері. – Ніко, давай просто нормально поговоримо.

Нормально поговоримо? Серйозно?! Спочатку змусив мене заміж вийти, а потім такий "давай нормально поговоримо". Триндець просто як вчасно!

– О, то тепер ти захотів поговорити? – озвучила свої думки зі скепсисом у голосі, а потім нарешті направила свої руки під рятувальну прохолоду.

– А ти б мене раніше стала слухати?

Гм... Взагалі резонне питання, однак...

– А я й зараз не хочу тебе слухати, Гордич, але ж ти нікуди не дінешся, на жаль, – відповіла і закрила очі, щоб хоча б не бачити його. Досить вже того, що його голос лунає так близько.

– Ти маєш рацію, – впевнено проговорив. – Нікуди я не дінуся, тож доведеться тобі мене трохи потерпіти. 

"Я дуже рада", – моментально пронеслося в мене в голові.

– Ніко, – промовив він, зрозумівши, що я не збираюся нічого відповідати, – погоджуюсь, що таємне весілля – це не найкращий спосіб налагодити наші стосунки...

– У нас. Немає. Ніяких. Стосунків! – прошипіла, не даючи йому договорити.

– Поки. Але зараз не про це, – не залишився у боргу демон. – Так от, можеш вважати мене останнім виродком, але я справді хочу допомогти тобі з Дариною. Я знаю, що у вас проблеми з соціальною службою, однак разом ми зможемо їх подолати.

Знає він... І головне говорить наче й правильні речі, наче й проникливим тоном, однак... Це ж Гордич. В нього не може бути все так просто.

– Я б і сама їх подолала. І вже саме була на шляху до цього, поки ти не втрутився. Лук'ян допоміг би мені не гірше за тебе. Навіть краще і швидше.

– Ні, – моментально відповів Гордич льодяним голосом. – Лук’ян Сіворський – це точно не та людина, яка має бути поряд з вами. 

– І що ж з ним не так? Він просто не подобається пану Гордичу? – зі смішком спитала.

– І це теж, але не тільки в цьому справа. Я б міг тобі багато чого про нього розповісти, але ж ти мені так просто не повіриш. А доказів в мене на руках поки ще немає.

І знову ці загадки. І він, і Алекс так спішать очорнити Лук'яна, а по факту навіть не можуть ніяк аргументувати свої слова! 

– Ще одна казочка про те, який Лук’ян поганий? – ну, не вірю я, що Сіворський молодший замішаний в чомусь поганому. Я вже понад рік його знаю, тож точно щось помітила б.

– От про це я й кажу, – прокоментував зі гмиком. – Ти надто упереджено ставишся до моїх слів і не бачиш, що насправді відбувається навколо тебе.

Стоп... Це він мене так завуальованою дурепою недалекою обізвав?! Після цього усвідомлення навіть не втрималася і виставилася на Гордича грізним поглядом, мріючи стерти з його обличчя цю розслаблену усмішку, яку він зараз мені так впевнено демонструє.

– Боже, ні. Яка ще дурепа? – Ой... Я в голос це сказала чи що? – Я б не зміг так тебе назвати, навіть якщо дуже захотів, повір, – відповів, потираючи долонею скроню. – Я маю на увазі, що ти шукаєш в людях хороше, однак дехто цього точно не заслуговує.

– Не у всіх людях я шукаю хороше, Гордич. Ти, наприклад, справжній демон, на мою думку, – ну, не змогла змовчати.

– От в цьому я й навіть не сумнівався, – і щиро засміявся.

От гад! Я на межі нервового зриву, а йому весело!

– Коротше, ти або кажи вже, що хотів, або йди звідси. Тебе й так стало надто багато в моєму особистому просторі. Бісить.