Глава 7

Влас

– Все йде по плану? – спитав по телефону в Алекса, який саме мав їхати по Ніку.

– Поки так. Я вже зараз виїжджаю, – знервовано відповів мені хлопець. – Слухай, щось я починаю панікувати. 

– Трохи адреналіну ще нікому шкоди не завдали, – з гмиком відповів. – Не нервуй. Все пройде чітко та злагоджено.

– А потім? Ти ж розумієш, що Лук’ян це все так просто не залишить. Він відповість.

– Нехай, – спокійно відповів. – Його відповіді я не боюся. Та й якщо все підтвердиться, то скоро він взагалі пов’язне у зовсім інших клопотах. А потім я зроблю так, щоб ми більше ніколи про нього не почули.

– А Сіворський старший? Не думаєш, що він нам завадить?

– Його я теж беру на себе. Ярослав Іванович бізнесмен до мозку кісток. Для нього репутація – це все. Навіть якщо він і втрутиться, це буде нам тільки на руку. Але про це все ми подумаємо потім, коли будемо мати на руках докази.

– А поки тримаємо оборону?

– Ага… Від Ніки насамперед, – не стримав сміху.

– Ооо, її я боюся навіть більше, ніж обох Сіворських разом взятих. Навіть страшно уявити, як вона відреагує. Ех… А я тільки-тільки з нею помирився, – з тяжким видихом відповів Алекс.

– Помиришся знову. А якщо так переживаєш, то спихай все на мене. Наприклад, можеш сказати, що я тебе шантажував, – весело відповів. – А взагалі – у результаті вона все зрозуміє і ще й подякує навіть.

– На рахунок "подякує" дуже сумніваюся, але таке. Я сам погодився тобі допомагати, тож сам і маю відповідати за свій вчинок, – приречено відповів. – Слухай, а ти справді настільки в собі впевнений? 

– Так, – без вагань відповів. – Якби не був впевнений у собі… Точніше у нас з Нікою, то взагалі не ризикував би ув'язуватися в цю авантюру. Так все, їдь, а я вас чекаю на місці.

– Чекай... Тут така справа, – раптом промовив Алекс. – Я ще одну річ зробив.

– Яку? – напружився я.

– Запросив ще декількох гостей. Друзів Ніки. Повір, буде краще, якщо поряд знаходитиметься якомога більше близьких для неї людей. Можливо, вона навіть не одразу стане нас вбивати.

– Гм, гарна ідея. Молодець. Будемо одразу налагоджувати зв’язок з усіма. 

– Боюся, що тобі цей зв'язок не дуже допоможе, – не втримав Алекс смішку. – Хоча... Я тобі раджу на свою сторону перетягнути Ларису Михайлівну. Вона жіночка цікава, але Ніку любить безмежно. Якщо ти їй якимось дивом сподобаєшся, тоді шансів буде ще більше. 

– Дякую за пораду, – з бабусею моєї білявки дійсно краще одразу подружитися, тут Алекс має рацію. –  Як виїдете – напишеш мені. 

Алекс скинув виклик, а я вирішив вийти на вулицю на декілька хвилин, щоб перевести дух. Відчуваю, після сьогоднішньої витівки, я забуду про спокій на дуже довгий час. Але нічого… Воно того варте.

Подумати тільки… Влас Гордич одружується. Проговорив це в думках і не втримався від сміху. До Хоменко я взагалі думав, що шлюб – це не для мене. Однак ця вперта білява дівчинка щось змінила в мені всередині. І тепер перспектива зробити сім’ю мене не тільки не лякає, але й навпаки – неймовірно радує. 

Думки перервав сигнал телефону. Гм, встиг-таки Даніель. А я вже думав, що в нього не вийде змінити квитки. 

– Ну що ти, наречений? – викрикнув, коли я пішов його зустрічати. – Дотиснув-таки свою Ніку. Я в тобі не сумнівався! А який гарний в смокінгу. Та ти що! Аж шкода тебе віддавати комусь, – і сміється зараза.

– Не тринди, малий, – відповів, обіймаючи його. – І не зовсім дотиснув. Тут загалом така справа… Ніка ще не знає, що ми одружуємося.

– Ем… Що?! Ти серйозно?! – шоковано перепитав, застигнувши на місці.

– Іншого виходу не було, – пожав плечима.

– Враховуючи, що ти мені розповідав про свою Хоменко, висновок у мене один... Після церемонії не буде в мене більше брата, – відповів, не стримуючи сміху. – Мда, Власе, здивував так здивував. Боже, і я міг це пропустити! Ніколи б собі не вибачив.

– Ходімо вже, клоуне, – усміхнувся і повів Дана всередину будівлі. Прийшов час познайомити його з Андрієм, який також саме-саме мав вже під'їхати.

Ніка

– Щось я нервую, – прошепотіла, в котрий раз перевіряючи час на смартфоні. – Алекс мав вже бути.

– Скоро буде, – закочуючи очі, сказала Дарина, яку сьогодні було просто не впізнати.

Зазвичай вона віддає перевагу вільному спортивному одягу, але на сьогоднішнє "свято" сама попросила мене допомогти підібрати їй сукню. Я здивувалася, але з радістю виконала її прохання. Ми досить довго ходили по ТРЦ у пошуках “тієї самої сукні”. І ми її знайшли. 

Тепер Дарина виглядала справжньою лялечкою в легкій бавовняній сукні білого кольору в стилі “baby-doll”. До неї ми ще взяли чорні високі чобітки на невеликій платформі, а на голові вирішили зробити афрокучері, від яких Дарина останнім часом просто в захваті. 

– Ти дуже гарна, – сказала їй, підходячи ближче. – Ще декілька років і відбою від кавалерів не буде, – не втрималася від усмішки.