Глава 4

До болю знайомий хрипкий голос Гордича увірвався в мою голову, руйнуючи всі захисні бар'єри. Він став тим самим довбаним ключем, що відкрив мою особисту скриньку Пандори, в якій зберігалося все те, що пов'язане з ним... Все те, що я сподівалася, назавжди поховати... Яскраві спогади... Почуття, які, не дивлячись на довгу розлуку, знову відізвалися тягучим болем десь всередині... Емоції, які просто неможливо ігнорувати...

Всього одна його присутність сколихнула все в мені. Один його дотик змусив тіло моментально відреагувати, а одне його слово змусило все навколо завмерти.

І більше не хвилювали ні інші люди, ні музика, ні загальний гамір. Залишилися тільки ми двоє.

Я і він.

Він і я.

Але ж це неправильно! Він не має бути поряд зі мною, а я не маю не ось так губитися в цих помилкових відчуттях, адже… Адже це занадто для мого розбитого серця, яке щойно, ніби розряд дефібрилятора отримало.

Але ще хоча б декілька секунд. Всього декілька секунд дозволю собі побути слабкою, а потім…

– Відпусти! – процідила крізь зуби, нарешті повертаючи собі можливість раціонально мислити.

– А якщо не відпущу? – спитав мене, нахабно підморгуючи. – Що тоді, Хоменко?

Думає, що має право себе так поводити?

От демон самовпевнений! Ну, нічого… Тепер ми будемо грати за моїми правилами!

Мило усміхнувшись йому, я зробила те єдине, на що була здатна. Підняла ногу і з усієї сили тупнула нею по його нозі. Дитяча витівка? Та байдуже! Моя шпилька точно не дасть йому шансу не зреагувати.

І дійсно, через секунду Гордич мимоволі розчепив руки і трохи зігнувся. Боляче? Нехай-нехай. Будеш знати! 

– Тримайся від мене подалі, – прошепотіла йому, а потім розвернулася і великими кроками пішла геть з залу.

І що він взагалі собі дозволяє? Хапає мене, притискає до себе, говорить так, ніби між нами нічого не сталося, а розішлися ми гарними друзями.

Боже, потрібно якось заспокоїтися, але ж як? У мене всередині, ніби одночасно всі емоції прокинулися. Гнів, образа, розчарування і навіть радість, щоб їй!

– Ніко, ми не договорили, – почула голос демона за спиною.

– Нам немає про що говорити, – вигукнула через плече і ще більше пришвидшилася.

Потрібно десь від нього сховатися. Саме з цією метою я звернула в якийсь коридор, але далі не змогла й кроку ступити. 

Гордич наздогнав мене, а потім різко розвернув і без зайвих слів впився в мої губи поцілунком!

Пристрасним поцілунком… Шаленим… Обпікаючим… і таким неправильним!

І знову моє серце мене підвело, адже на декілька митей перехопило керування тілом, щоб відповісти на цей довбаний поцілунок.

Та довго утримувати контроль йому не вдалося, тож в наступний момент я отямилася і зробила те, про що мріяла вже дуже-дуже-дуже давно. 

Я. Вліпила. Йому. Ляпаса!

Та ще й такого смачного, що аж в самої рука заболіла.

– Заслужив, – пробурмотів Гордич, зі сміхом потираючи щоку.

– Що тобі потрібно від мене? – не витримала і вирішила розставити всі крапки над “і”.

– Ти, – безцеремонно відповів і зробив спробу знову до мене наблизитися.

– Дуже смішно, – нервово проговорила, зробивши крок назад.

– А я не сміюсь, Ніко, – вже серйозно відповів мені. – Я просто одразу попереджаю, що більше тебе не відпущу.

– Попереджаєш? Серйозно? Хаха… Гордич, для того, щоб не відпустити, потрібно спочатку когось “впіймати”.  А з цим от проблемка, розумієш? 

– Не бачу проблем, – незворушно промовив. – І, напевно, все ж варто почати з вибачень. Мені шкода, що образив тебе. Шкода, що дав піти рік тому. Шкода, що був таким телепнем і не вірив... – останні слова прошепотів і знову підійшов ближче.

А я… Хотіла знову віддалитися, але раптом відчула за спиною стіну. От і припливли… 

– Ти запізнився зі своїми вибаченнями, – холодно відповіла, відводячи погляд в сторону, щоб не дивитися на нього.

– Для вибачень ніколи не пізно, – відповів, нахиляючись до мене ближче. – Ніко, я знаю, що пройшло багато часу, але... Хочу ще один шанс. Для нас. 

– Немає ніяких “нас”, зрозумів? – намагалася сказати грізно, та голос мене підвів, опустившись до шепоту. – Вже давно немає і не буде більше ніколи.

– Одного разу ти вже казала про “ніколи”, але ми обоє знаємо, чим це закінчилося.

– Саме так, Власе! Закінчилося! – викрикнула, не маючи більше змоги стримувати емоції. – І я не розумію, як ти можеш бажати “другого шансу” з продажною розпутною дівчиною, яка всього досягає через постіль. Чи не такою ти мене завжди вважав?

– Я був дурнем, Ніко! І прекрасно розумію, що через це – втратив тебе. Але пройшов рік, навіть трохи більше, а я не можу перестати думати про тебе. Не можу перестати кох…

– Ні! – перебила, не бажаючи чути цих слів. Я не можу їх чути. Не витримаю цього. – Не можеш перестати – твої проблеми! Я прекрасно живу. У мене чудове нове життя, нова робота і взагалі… Я маю коханого нареченого, ясно тобі?