Глава 3

Офіційно заявляю, що я ненавиджу державні установи старого типу!

Ось ці знаєте, де слова “електронна черга” – це матюк, а щоб отримати один нещасний папірець потрібно оббігати пів будівлі, дати “на шоколадку” різним десятьом тітонькам, щоб вони тобі зробили “зараз”, а не “приходьте завтра”, а потім ще й виявити, що одна з цих тітоньок зробила десь помилку в імені, і почати все заново.

Грррр… Я бігаю по таких установах п’ятий день і вже просто настільки зла на цю відточену роками дурну систему, що готова просто сваритися зі всіма і кожним на своєму шляху. Хоча й мушу визнати, що іноді мені дійсно траплялися толкові працівники, але все ж це всього відсотків десять зі ста.

Але нарешті я подолала цей квест і отримала на руки всі потрібні документи. Тепер залишилося пережити зустріч з соціальним працівником, відбути комісію житлового приміщення і дочекатися результатів.

***

– Мені шкода, Вероніко, – промовила до мене Олена Марківна сумним голосом.

Олена Марківна – це соціальний працівник, з яким я вирішувала всі питання щодо оформлення піклування над Дариною. Добродушна жіночка, яка щиро намагалася мені допомогти з усім чим тільки можна.

– Але ж як так? – розгублено відповіла. – Можливо, шанс все ж є?

– Шанс є… Служба може закрити очі на висновок комісії, враховуючи ваші тісні і довірливі стосунки з Дариною, але я не буду вас обманювати, Вероніко. Цей шанс – мізерний, – відповіла соціальний працівник. – Ви ж самі маєте розуміти, що однокімнатна квартира на 28 квадратних метрів це мало для утримання підлітка. У Дарини має бути свій особистий простір, а в такій квартирі – це нереально. Навіть з вашим оригінальним зонуванням.

– Тобто… Комісія вирішила, що краще помістити Дарину в дитячий будинок, де взагалі в кімнатах сплять по хтозна-скільки дітей? – я розлютилася, адже це повна нісенітниця!

– Не все так просто, – сказала Олена Марківна, потираючи очі руками. – У нас зараз є щонайменше чотири подружні пари, які хочуть взяти в сім’ю саме підлітка.

– І що? Дарина єдиний підліток, якого ви можете їм запропонувати? Чи вони будуть обирати, як на ринку, прости Господи? 

– Вероніко, заспокойтеся. Я розумію ваш стан, але нічим допомогти не можу. От якби…

– Якби що? – вчепилася в її фразу.

– Якби ви мали змогу купити кращу квартиру, або ж… Наприклад, вийшли заміж за чоловіка з більш придатним для підлітка житлом, то питання з піклуванням вирішилося б набагато швидше.

– Але я поки не можу дозволити собі купити нову квартиру, – прошепотіла. – А чоловік… Це взагалі смішно. В мене навіть хлопця нем….

– Подумайте, Вероніко, – раптом перебила мене Олена Марківна. – Ще не пізно розпочати нову процедуру. У нас тут не монстри працюють, тож з радістю підуть на зустріч, якщо обставини стануть більш сприятливими. Але діяти потрібно швидко.

– Тобто… Ви пропонуєте мені фіктивний шлюб? – шоковано перепитала.

– Я не маю права такого пропонувати, – спокійно відповіла мені Олена Марківна. – Фіктивні шлюби взагалі заборонені, а от… Шалене кохання, яке ви зі своїм молодим чоловіком раптово вирішили узаконити – це інша справа. Тут я справді могла б порадити, аби ви не тягнули. 

– Але ж і без цього шанс все ж є, – проговорила, намагаючись прийти в себе після цієї дивної пропозиції. – Ви самі сказали, що, можливо, служба врахує наш тісний зв’язок з Дариною… 

– Так, це теж можливо… Я просто описую вам всі перспективи. А далі – вибір за вами. В будь-якому випадку, обговорення майбутнього Дарини відбудеться у наступну п'ятницю, а до цього часу – у вас є змога ще раз все обдумати.

На цій ноті ми з Оленою Марківною попрощалися, і я в глибоких роздумах пішла додому.

І що далі робити? Я чомусь була впевнена, що проблем не виникне, а тут… Господи, ну невелика в мене квартира так, але ж там є все необхідне для Дарини! Ось ми вже декілька днів живемо і взагалі нуль дискомфорту. Навіть навпаки! Дарина в захваті від своєї “мінікімнати”.

Але ж цього не достатньо для тієї тупої комісії! Головне, при зустрічі мені посміхалися і казали, як я все гарно продумала для Дарини, а тут – така підстава. Лицемірні люди. Фу!

Поки я йшла додому – заспокоїлася, але все одно Дарина вже надто гарно мене знала, щоб не помітити мого пригніченого настрою. 

Довелося все їй розповідати, адже вона має право знати, що її чекає в майбутньому. Звісно, Дарина відреагувала дуже бурхливо і сказала, що все одно не погодиться на іншу сім’ю. Тільки зі мною, або краще знову на вулиці жити.

Мене дуже розчулили її слова, але й занепокоїли теж. А якщо справді нічого не вийде? Як вмовити її більше не ризикувати своїм життям? 

Коротше, мені дійсно потрібно було гарно все обдумати.

***

Ось так в клопотах та роздумах я не помітила, як підкрався вечір, коли мені потрібно було супроводжувати Лук‘яна на “балі” його батька. От тільки в мене не було настрою для нього. І я б краще взагалі нікуди не пішла, але ж вже пообіцяла… 

Тематика балу – “Winter is coming”, тож мені довелося одягнути молочну сукню-комбінацію з відкритою спиною та довжиною за коліна. Зізнаюся, що ця сукня, напевно, трохи надто відверта, але крім неї більше нічого не підходило під білий дрес-код вечірки. Звісно, я думала, що встигну купити собі щось нове, але тупо забула про це.