Глава 1

За два тижні до цього

Ніка

– Дарино, відірвись, будь ласка, від телефону, – намагалася сказати суворо, але усмішка все одно проривалась крізь цю маску серйозної жінки.

– Нііко, ну тут саме перше побачення починається! – емоційно вигукнула вона мені у відповідь. – Ой, а це ми вже приїхали?

– Помітила нарешті? – зі гмиком спитала. – З поверненням додому.

Дарина криво посміхнулася і я помітила, що її очі одразу потухли. Все ж з Києвом у неї останні спогади не надто приємні, як і в мене... Але сподіваюсь, що ми це виправимо.

– І тебе, – зібравшись, відповіла мені. – Ми обоє не думали, що повернемося, але ось ми тут.

– Так, ось ми тут… Що ж, дамо столиці другий шанс.

Через хвилин двадцять водій нарешті зупинився біля до болю знайомого будинку. Мені було ніяково, що дядько Микола мав їхати в таку далечінь, коли в нього має онука на днях народитися, але Лук’ян був непохитним, тож довелося погодитися.

– Дякую, дядьку Миколо, – сказала, коли він допомагав нам дістати з багажника речі. – Напружили вас так, аж незручно.

– Заспокойся, Ніко, – з доброю посмішкою відповів. – Мені тільки в радість. Я ж вас з Дариною, як доньок люблю, тож навіть не починай мені оце тут. Так… Наче все, – сказав, дістаючи останній пакунок. – Давайте допоможу підняти і поїду. 

– То ви краще одразу їдьте. Тут немає дуже важких речей, а нам всього на другий поверх. Потихеньку зараз з Дариною перенесемо.

– Так, дядьку Миколо, – вклинилася в розмову Дарина. – Ми не маленькі дівчата, тож справимося.

– Ой, найдоросліша тут заговорила, – зі сміхом відповів їй водій.

Звісно, носити нам самим речі дядько Микола не дозволив, як би ми не просили. Так вже він вихований, що завжди прийде на поміч. За це я його і люблю. І його дружину, до речі, теж. Чудова жінка, яка готує найсмачніші сирники в світі.

– Отже, тут ми будемо жити? – спитала Даринка, коли ми залишилися наодинці.

– Так, – відповіла, з ностальгією розглядаючи свою квартиру. – Звісно, місця небагато, але помістимося. Можливо, потім знайдемо собі більш комфортне житло, або ж ні. Ми все одно ненадовго повернулися.

– Та ні, мені все подобається. Тут… Так затишно, а ці стіни з яскравими вставками – то любов.

Квартира після капітального ремонту справді виглядала затишно, але це повністю заслуга моєї Солі. Спершу я думала доручити цю справу Руслану, але потім вирішила, що Соломії буде приємно зайнятися улюбленою справою. І не помилилася в цьому рішенні.

Соля зараз в декреті, тож майже вся її увага направлена на маленьку Амелію. Але при цьому вона дуже сумує за роботою, тож взялася до цього мого невеликого "проєкту" з таким ентузіазмом, що дзвонила мені по двадцять разів на добу, уточнюючи всякі мілкі деталі. 

Загалом я довіряла рішенням Солі і швидко дала їй повну волю дій. Одне тільки попросила – щоб у квартирі було змінено все… Навіть колір стін, адже минулий…. 

Так, не думати про це. Загалом – я просто хотіла, щоб все було нове. Як і моє життя. Абсолютно нове, захопливе та наповнене любов’ю. А все, що було в минулому – нехай там і залишається.

***

Завдяки оригінальному зонуванню, у нас з Дариною в кожної був свій невеликий куточок. Вважаю, що це дуже правильно, адже все ж ми дорослі люди і маємо мати трохи особистого простору. Звісно, у Львові я винаймала двокімнатну квартиру, тож нам було зручніше, але нічого. Як я вже казала, ми тут ненадовго. 

Від думок мене відволік дзвінок телефону.

Лук’ян.

– Що ви там? – він ніколи не вітається, така вже в нього особливість. – Облаштувалися? Можливо, вам щось потрібно?

– І тобі привіт, – зі сміхом відповіла. – Ні, у нас все добре. Речі – розпакували, їсти – замовили, тож основна програма на сьогодні виконана.

– Окей, молодці. І як воно вдома?

– Ну… Не так погано, як я думала. Виявляється, мені дійсно не вистачало Києва, – чесно відповіла, адже Лук’ян знав, як я сумнівалася, чи варто повертатися.

– Радий за тебе. За вас. Але все ж зі Львову не відпущу, – відповів мені, а я ледь стрималась, аби не фиркнути у відповідь. Ці його владні замашки. Я вже звикла, але іноді досі напружує. – Я буду за тиждень, – продовжив він. – Ти ж пам’ятаєш, що обіцяла бути моєю парою на благодійному вечорі батьків?

Мені не дуже сподобалось це формулювання, але я вирішила зробити, як роблю завжди – не звертати увагу і перевести все в жарт.

– Звісно! Куди ж ти без свого заступника, – голос здався надто вдавано веселим, але вже як вийшло

– Гм… Так, без заступника, – відповів і на декілька секунд замовчав. – Загалом влаштовуйся. Коли будеш готова, можеш повертатися до роботи. А, ледь не забув. Зайди на днях до батька в офіс, в нього є до тебе прохання.

–  Добре, зайду. І, Лук’яне, – серйозно звернулася до боса та друга, – дякую за розуміння. Я знаю, що надто багато прошу, але...

– Облиш, Ніко, – не дав мені договорити, – я вже не раз тобі говорив, що повністю підтримую твоє рішення. І так, якщо виникнуть проблеми з документами – одразу дзвони. Не вирішуй все сама, як звикла.