Пролог

Ніка

Боже, невже я справді знову виходжу заміж?

– Яка ж ти в мене красуня, Веронічко! – підійшовши ближче, прошепотіла бабуся, розпрямляючи невидимі складки на моїй сукні. – Тільки... Неспокійно мені на душі. Так хочу, щоб ти вже була щасливою...

– Баа, ну чого ти? Я і так щаслива. У мене є ти, Дарина, друзі і… Лук’ян. Він мене не образить, за це можеш навіть не переживати, – тихо відповіла, з останніх сил стримуючи паніку, що з кожною хвилиною накривала мене все сильніше і сильніше.

Вдома це якось не так відчувалося, а тут – всі емоції наче в тисячу разів сильнішими стали.

– Ох, онучко… Та ж я не про це. Я хочу, щоб ти кохала, і щоб тебе кохали, розумієш?

Від її слів на секунду в мене збилося дихання. 

– Я не вірю в кохання, бабусю, – серйозно проговорила, намагаючись прийти в себе. – Більше не вірю.

Одного разу я вже кохала. А отримала що? 

Розчарування… Спустошеність… Розбите серце…

Ні! Не хочу більше! Не хочу і не вірю, що колись зможу знову добровільно поринути в це болото! 

Тепер – тільки розум на першому місці, адже серцю немає довіри. Воно вже понавирішувало, що я досі не можу прийти в себе. І добре, якби воно вже нарешті заспокоїлося, але ж ні! Варто було тільки ЙОМУ знову з’явитися, як воно почало зрадницьки битися, наче збирається вистрибнути з грудей прямо йому в руки, а потім взагалі потягнуло мене до НЬОГО з усією силою. 

Але цьому не бути. Я не дозволю. 

– Віриш, доню, – з усмішкою відповіла бабуся. – Але ми про це потім поговоримо, коли ти будеш готова. А зараз – відійди-но трохи, я ще раз на тебе подивлюсь.

Я зраділа зміні теми, тож одразу виконала прохання.

– Неймовірно гарна... – знову прошепотіла бабуся, стираючи з очей декілька сльозинок.

І тут я навіть погоджуся з нею, адже сьогодні мені дійсно дуже подобається своє відображення в дзеркалі. Простий макіяж з блискітками на повіках, ніякої хитромудрої зачіски, а замість неї – легкі хвилі, що гарно розлітаються під час руху головою. Навіть сукня в мене проста, але при цьому дуже елегантна. Вона виконана у кольорі слонової кістки, опускається вільною спідницею трохи нижче колін, а зверху – красиво облягає талію та груди, тримаючись на плечах двома тонкими лямками. Ніяких зайвих деталей на кшталт декоративних камінців, мережива та фатину, але вони й не потрібні були. 

Бабуся ще декілька хвилин постояла поруч, а потім пішла, щоб покликати Алекса, який, за її словами, щось надто довго відсутній.

– Готова? – через декілька хвилин в кімнату просунулася голова друга. – Ого! Ніко, ти… Вау! 

– Облиш, – засміялася у відповідь. – От хто-хто, а ти точно не маєш дивуватися, дивлячись на мене у такому амплуа. Чи хочеш сказати, що на нашому весіллі я виглядала гірше?

– Ні, ти була прекрасна, але зараз все інакше. Ця сукня… Цей новий образ… Таке враження, що ти нарешті знайшла саму себе. Справжню. І зараз все так, як має бути, – загадково проговорив. – У нас з тобою… Коротше, нам судилося бути тільки друзями, а твоїм чоловіком завжди мав бути тільки… Гм… Загалом – не я.

– Дивно від тебе чути ці слова. Чи не ти декілька днів тому відмовляв мене від цієї афери? Ще й казав, що ми з усім розберемося і без цього “випещеного типа”. А тепер що змінилося? – скептично перепитала.

– Ну… В мене був час гарно все обдумати, тож тепер я впевнений, що сьогодні ти обов'язково повинна вийти заміж. Цього разу біля тебе буде правильний чоловік і він зробить тебе щасливою. Тебе і Даринку, звісно, – з усмішкою відповів мені.

– До речі, Дарина як там? – вирішила змінити тему, адже слова друга якось надто мене насторожили.

– Вже не може дочекатися початку, – гмикнув друг. – Тільки бурчить, що ремонт в залі надто "совковий". Каже, що могли хоча б ці "крінжові" килими з вензелями позабирати. Коротше, я від неї в захваті.

– Типова Дарина, – зі сміхом відповіла.

Від згадки про цю малолітню бешкетницю в мене всередині все потепліло. І нехай я досі не зовсім впевнена, що мені варто було погоджуватися на пропозицію Лук’яна, та… Шляху назад вже немає. Сьогодні я стану його дружиною, а потім – ми зіграємо ідеальну люблячу сім’ю. Від цього всі будуть у виграші. Особливо – ми з Дариною.

– Ну що, йдемо? – спитав Алекс, відкриваючи переді мною двері.

– Так, я готова, – відповіла, нервово посміхаючись. – Хочу вже скоріше з цим закінчити.

– Все тільки починається, Ніко, – таємничо відповів друг.

***

Вже через хвилину ми заходили у зал реєстрації шлюбу. Взагалі я хотіла просто тихо розписатися в кабінеті, але тут Лук’ян наполіг на повноцінній церемонії. Мовляв, нам потрібно гарні фото для преси. Я погодилася, але зараз знову про це пожалкувала.

Вся ця урочистість давила… Здавалося, наче я тут зайва.

Переборовши це дивне відчуття, я змусила себе трохи розслабитися і подивилася туди, де мене вже повинен був чекати наречений, але… Його не було.

– Де Лук’ян? – тихо спитала в Алекса, що на відміну від мене йшов з широченною усмішкою.