Глава 20

Влас

Втікла. 

Заноза. 

Звела з розуму і просто втікла, наче та довбана попелюшка. Тільки замість втраченого черевичка вона залишила після себе одного збудженого чоловіка, якому знадобилося ще чимало часу, щоб повністю прийти в себе.

Звичайно, подумав я про це потім, адже одразу після того, як ця заноза застрибнула в чужу автівку, я миттєво опинився поряд зі своєю і поїхав слідом. Не міг просто відпустити її незрозуміло з ким, тож поїхав додому, тільки переконавшись, що вона успішно доїхала до якоїсь невеликої хатини, де її зустріла мила сивоволоса жінка, що, очевидно, справді була її бабусею.

Чому поїхав додому? Бо зрозумів, що нам обом треба трохи охолонути. Був нервовий день і ще більш нервове його закінчення, тож подумати про все з холодною головою завтра – найкращий варіант.

Але в моєму випадку цей варіант не спрацював, адже Хоменко не покидала моїх думок навіть вночі. Заполонила мої сни. Така гарна, слухняна (в реальності це рідко буває), зваблива, пристрасна…

Загалом після довгого душу, я все ж змирився з тим фактом, що більше не можу і не хочу боротися з цими незрозумілими почуттями до Хоменко. 

Так, це дивно. Так, це повна дурня, але чесно… Я ще ніколи в житті настільки не хотів дівчину, тож який сенс взагалі відмовляти собі в задоволенні?

***

Звісно, сьогодні всесвіт був проти мене.

Налаштувавшись на серйозну розмову з Нікою, я виїхав в сторону її будинку, але тут подзвонив Андрій і терміново відправив мене на один з об’єктів, що на днях має бути уведений в експлуатацію. Там неочікувано заявилася якась перевірка і принесла з собою проблеми. 

Коротше, затягнулося в мене вся ця історія мало не на весь день. Але навіть спір з Департаментом запобігання надзвичайним ситуаціям не допоміг повністю відкинути думки про білявку. Вона, напевно, вже приїхала додому. Могла б хоч і повідомлення написати, що з нею все добре, але ж ні. Мовчить. І я не міг відволіктися, тож з кожною новою годиною все більше роздратовувався.

Коли вже звільнився і сів в машину, не міг вирішити: поїхати спочатку додому, прийняти душ, а тільки потім до Хоменко, чи одразу забрати її до себе, а там вже й в душ можна... Тільки не зовсім простий.

Одна думка про це змусила тіло напружитися, тож я натиснув педаль газу і впевнено попрямував до неї.

Вже був у передчутті довгоочікуваного розслаблення, тож навіть не одразу зрозумів, що її вдома немає. З двору помітив, що світло у вікнах не горить, але, як виявилося, для неї це ще не показник. А от те, що мені за п’ятнадцять хвилин так ніхто і не відкрив двері – було красномовно.

Повернувся в авто такий злий, що ледь втримався, аби щось не розбити по дорозі. Куди вона могла подітися? Ще не повернулася від бабусі? Чи… Ні, вона сказала, що відмовила тому старигану. Не хочу вірити, що вона могла змінити свою думку. Не після її вчорашньої реакції на мій поцілунок.

Раптом прозвучав дзвінок мобільного. Арт.

– Гей, здоров, друже, – весело закричав, коли я відповів. – Ти де там знову зник?

– Привіт, – намагався відповісти спокійно. – То тут, то там. Ти щось хотів?

– Тобто просто так я не можу подзвонити, еге ж? – вдавано обурився друг.

– Слухай, не блазнюй. Кажи давай.

– Ну ок. Ти що робиш? Не хочеш зі мною на відкриття клубу? Кажуть, має бути помпезно.

– Клуб? Ні, щось немає бажання, – звісно, адже в мене є бажання знайти одну білявку, а потім пояснити, що не гарно тікати, а потім зникати на цілий день. Довго-довго буду їй пояснювати, щоб точно запам’ятала.

– Ууу, пенсія.

– В мене інші плани, – можливо, хоч це його заспокоїть.

– Дівчина?

– Все може бути.

– Ех, проміняв друга на бабу, – видихнув, а потім: – Схвалюю, Власику, схва-лю-ю! 

– У тебе все? Я за кермом, – зі сміхом відповів.

– Все, але якщо раптом справишся раніше – дзвони. Я скину тобі адресу клуба, раптом що.

– Домовилися.

***

Відчуваю себе придурком, якого динамить весь світ! Точніше не весь світ, а всього одна конкретна білявка.

Приїхав я до її бабусі, але – там теж темнота і пустота! Навіть сусід ніякий не вийшов, аби спитати хто я і, можливо, розповісти, де ж поділася господарка цього будинку.

Прочекавши ще хвилин двадцять, я поїхав назад у місто. Ну, а що було ще робити? По дорозі ще все ж не витримав і написав Хоменко, але – сюрприз! – ніхто мені, звісно, не відповів.

Чорт, і це я ще повинен стільки бігати за нею? Та до біса все!

– Ти передумав чи такий швидкий? – моментально відповів Артур на мій дзвінок.

– Передумав, – буркнув. – О котрій ти хочеш йти?

– Та он можна й зараз розпочати, а потім – доганятися. Давай я до тебе приїду. 

– Я буду вдома через хвилин тридцять.

– Ок, чекай.

До мого будинку під’їхали з другом майже одночасно. Він вийшов з авто, тримаючи в руках дві пляшки чогось дуже міцного. 

– Ніч тільки починається, бейбі, – прокричав так, що мені аж соромно стало.

– Давай вже заходь, бейбі, – засміявся і пропустив друга поперед себе в ліфт.

Не дивлячись на паршивий настрій, напиватися не хотілося, тож я просто спостерігав, як все веселіше й веселіше стає другу, а сам – не міг перестати думати про Хоменко. От де вона поділася? Чому ігнорує я ще можу зрозуміти, але все одно могла б відписати. Та хоч просто смайл дурний відправити, аби я тільки знав, що з нею все добре.

– Якийсь ти поганий товариш по чарці, – прокоментував друг, коли я вкотре відмовився від добавки. – Скажи, ти ж не був сьогодні з дівчиною? І все через ту білявку, що ти розповідав?