Глава 14

Ніка

Тррр…Тррр…Тррр…

Боже, нехай цей довбаний телефон нарешті перестане дзвонити! Знала ж, що потрібно його вимикати, але, на жаль, зовсім про це забула. 

О, наче перестав. Можна далі поринати в рятувальний сон.

Тррр…Тррр…Тррр…

Та що б йому! 

Знімаю з обличчя свою улюблену маску для сну і роздратовано дивлюсь на екран. Рус. Господи, невже забув, який сьогодні день?

– У тебе є хвилина, щоб аргументувати свій вчинок, – охриплим від сну та сліз голосом кажу йому.

І так, мені не соромно за грубість. Сьогодні – можна.

– Я стою в тебе під дверима, тож впусти мене, – говорить надто награним суворим голосом, а я мало не стогну від безвиході.

– Ні. Йди додому, Руслане. Завтра я знову стану нормальною Нікою, а сьогодні – дай мені спокій, – намагаюся позбавитися від нього, адже нікого не хочу бачити.

– Ніко, я нікуди не піду. Не впустиш – буду безперестанку дзвонити та стукати, поки в тебе не лопне терпіння, – говорить впевнено, отже, дійсно зможе на це піти.

Не говорячи нічого у відповідь, обриваю розмову, а потім чалапаю коридор. По дорозі спотикаюся, переступаючи через банки з фарбою, які купила для стін. Ще вбитися тільки не вистачало! 

Повільно відчиняю двері і бачу перед собою серйозного Руса, одягненого в спортивний костюм, легку куртку та смішну червоно-жовту шапку.

– Я відкрила, зі мною все добре, а тепер – можеш йти зі спокійною душею, – випалюю, збираючи всі свої внутрішні сили.

– Ти відкрила, добре, що з тобою все добре, а от з останнім – промах, Ніко. Я не піду нікуди. Точніше, піду, але не сам.

Після цього він нахабно відтісняє мене в сторону і проходить в квартиру, наче до себе додому. Боже, я й забула, яким він іноді може бути.

– Рус, будь ласка, залиш мене на самоті, – намагаюся достукатися до нього.

– Ні, – категорично відповів, проходячи ще глибше всередину. – Слухай, а чи не занадто затягнувся твій ремонт? Коли я давав тобі матрац, ти була налаштована закінчити все за декілька днів, а зараз – вже пішов другий місяць, якщо ти забула.

– Не задовбуй, ну чесно. Зроблю я його. Меблі он вже навіть обрала. Залишилось пофарбувати стіни, а потім мені все привезуть, – причепився з цим ремонтом. І сама знаю, що ненормально жити з голими стінами і без меблів.

– Про це ми поговоримо наступного разу, а зараз – одягайся, – і кидає в мене мій спортивний костюм, який знайшов на моїй імпровізованій стійці для одягу.

– Знущаєшся? – скептично подивилася на нього. – Я не піду нікуди. Я не хочу, Руслане.

– Знаю, але тобі потрібно трохи відволіктися, а прогулянка – ідеально підходить для цього, – і стоїть задоволений собою.

– Прогулянка? Русе, за вікном десять градусів, якщо ти забув, – так, осінь цього разу одразу з жовтня вирішила показати характер. Я буквально зі спідниць та босоніжок перейшла на ботильйони та пальто.

– Дощу немає, отже, погода хороша. Одягнеш куртку і нічого з тобою не буде, – ні грама не знітився друг. – Ніко, можливо, твій правильний золотий хлопчик і дозволяв тобі кожного року в цей день поринати в тотальну моральну тисняву, яку ти сама ж собі й організовуєш, але я не дам тобі більше цього робити. 

– Я тобі розповіла про все не для таких широких жестів, – відповіла йому, сідаючи на стільчик. 

– Так, ти розповіла, коли завчасно дізналася про вечірку-сюрприз. І тоді я справді визнав свою помилку, але зараз я не влаштовую ніякого святкування. Просто прогулянка, щоб ти трохи розім'яла дупу, яку відлежала на цьому незручному матраці. До речі, не можу зрозуміти, як ти можеш так довго спати на цьому монстрі. Я думав, ти справді лише декілька днів його використаєш, а тут вже стільки часу пройшло. 

– Мені норм, – спокійно відповіла. – Рус, якщо я пообіцяю вийти з тобою на вулицю на годину, ти від мене відчепишся потім? 

– Давай спочатку вийдемо, а потім – буде видно, – не компроміс, але вже щось.

Вибору в мене не було, тож я попленталася у ванну, щоб хоч зуби почистити і одягнутися без зайвих очей. 

– Все, можемо йти, – заявила Русу через декілька хвилин, а він вже встиг знайти в моєму холодильнику ковбасу та хліб і тепер з апетитом їв голий бутерброд.

– О, яка ти фвидка, – промукав, не перестаючи жувати. – Отже, на вихід, панянко, на вихід, – і повів мене, обіймаючи за плечі, ніби боячись, що я передумаю.

– В мене є одна умова, – сказала, коли ми вийшли на вулицю. – Давай без сеансу психотерапії, будь ласка. Зі мною все нормально. Ти не можеш мене звинувачувати в тому, що я один раз в році дозволяю собі закритися від усіх та усього.

– Я й не звинувачую, – безтурботливо відізвався друг, задаючи вектор руху до найближчого парку. – Я просто вважаю, що прийшов час для нових спогадів у цей день. Кращих, розумієш? Ти не можеш до кінця днів винити себе і не любити сві…

– Я ж просила без психотерапії, – роздратовано перебила його. – Або говоримо про інше, або я розвертаюся і йду додому.