Частина 9

Я до останнього думала, і частина мене хотіла, щоб Марта з'явиться у аеропорту заявить, що вона має знайти Деймона і полетить з нами.
Але як сказав Артем мене ніхто не врятує від нього. А я надіялась. Сподівалася. Можливо, я втечу кудись? Або мене Артем загубить і це буде моїм найкращим спасінням? 
— Софіє, ти не нікуди втечеш і не врятуєшся від мене, — блін. Шкода. А я так про це мріяла, практично увесь  політ.
— Артеме, як я цього не хотіла, я не зможу цього зробити. І знаєш, як я хочу уявити, які будуть обличчя мої друзів, коли ми їм скажемо, що одружилися. 
— а ми не скажемо. — сіли ми у залі очікування у аеропорту.  Бо Артем не замовив нам таксі, щоб ми поїхали одразу у готель, а замовив лише тоді, коли ми приземлися. У своє виправдання він сказав, що політ міг затриматися і не знав точного часу, коли ми прилетимо. 
— Артемчику, ми не можемо це приховувати завжди. 
— ми не будемо приховувати. — я його зовсім не розумію. То він каже, що ми не скажемо моїм друзям і ще каже, що ми не будемо це приховувати. Якщо ми будемо жити в одному будинку я його задушу уві сні. Серйозно. Цей хлопець доведе мене до сказу одного дня.
— Артеме, ти справді хочеш, щоб я тебе вбила? Тому, що мені байдуже чи сяду я у в'язницю чи ні, — хоча думка про в'язницю лякає. Але у мене подруги одна адвокат, а інша має зв'язок з мафією. Марта мені може допомогти впоратися з тілом. Впринципі я знала, яких подруг обирати. 
— ні. — ніжно посміхнувся хлопець, —Дай-но, я тобі поясню все.
— ну то поясни, любий. Просвіти мене, будь ласка, а то я зовсім нічого не розумію. 
— є ж ця блогерка до якої ти вдерлася у її будинок через вікно. — ага. Після цього моє коліно нило цілу ніч. Як згадаю, цю дурницю та й собі думаю, як я Софія така розсудлива дівчина. Яка продумує свій кожен крок вперед, могла вчинити таку божевільну річ? Якщо б мені сказали, що я таке втнула, то я б сказала, що ви божевільні. І додала, ще. Це б скоріше зробили Ніка, Маруся чи Марта, але точно не я. Але реальність зовсім інша. Марта не вдиралась в дім Алекса через вікно вона заходить через двері, бо у неї є ключі. Це їхній спільний дім. Вероніка не вдирається у Михайла дім він сам її впускає. Для неї його двері завжди відкриті.  
— так, твоя подружка.
— ось вона знову виконає свою роботу. Вона привітає нас з одруженням у інстаграм. — я здивовано вирячила свої очі на хлопця. Я прекрасно пам'ятаю, яка була у всіх реакція, коли Маруся одружилася перший раз таємно. Ми саботували Алекса. Марта йому мало двері не вибила, бо так сильно тарабинила кулаком та ногами. А потім накинулася на хлопця, бо він знав про це одруження, хоча це далеко було не так. Алекс, як і ми всі поняття про це не мав.
— знаєш, мої подруги мене вб'ють. Я вже бачу картину, як Ніка, Марія та Марта мені кажуть: «Артем міг сказати своїй подрузі, а ти ні». — і це я не кажу про Лілю, Оксану і Віку. 
— не тільки тобі так скажуть. — так точно ще є хлопці. — Але це пройде, як швидка буря. А зараз нам потрібно купити тобі весільне плаття, а мені смокінг чи що.
— ні.
— що «ні»? 
— я маю на увазі те, що я не буду у платті. Розумієш, Артеме, моєю найбільшою мрією було весілля. Те, як я одягаю плаття, мені роблять красивий макіяж. Те, як тато тримає мене за руку і веде до нареченого, до вівтаря. А те, що ми робимо це все не насправді. Це все гра. 
— і що ти пропонуєш? 
— ти одягнеш білу футболку та білі джинси.
— а я хотів шорти. 
— середина вересня, Артеме, вже не так тепло, як влітку було. А я одягну білий брючний костюм. Ми завтра одружуємося повірити не можу. Все таки Марта відчувала.
— тобто відчувала? 
— коли я подругам розповіла про цю поїздку, то сказала їм, що іду пакувати речі. І трішки затрималась і послухала їхню розмову.
— знаєш, Софіє, тобі не дуже личить підслуховувати. Це погано.
— так, я не стояла і всю слухала, а лише шматочок.  І не тобі мене вчити, що добре, а що погано.
— і що там? 
— Марта сказала Вероніці, якщо ми тут одружимося і запитала чи є тут посольство України. 
— а Вероніка що? — поцікавився Артем. Цей хлопець, ще та пліткарка. Здається, я знайшла собі пліткарку чоловічої статі.
— сказала, що я не така божевільна, як вони. Але Марта сказала, навіть якщо вони одружилися Софія нам про це не скаже. 
— вони знають тебе, як облуплену, — зробив висновок Артем і я не можу не погодитися. 
— вірно. 
— ходімо, наше таксі вже приїхало. — хлопець піднявся та взяв наші валізи і пішов вперед, а я за ним йшла та несла свою сумочку.
— я не розумію, чому не можна було одразу замовити таксі? 
— раз ти така розумна, Софіє, то потрібно було самій замовляти.
— я просто запитала, я ти вже.. — я вирішила не продовжувати. 
— що я вже? Продовж фразу.
— забий. Тут справді є вампіри? —  Марта стільки базікала про них, що я вирішила запитати.
— ти передивилася «Щоденників вампіра», Софіє. 
— взагалі то навпаки. Я не дивилась.— сказала я, коли виходили з аеропорту. Після почутих слів Артем зупинився і поставив валізи.
— ти не дивилась? А читала? 
— ні, — похитала я головою. — я не любитель фантастики. Я краще проведу вечір за турецькою Санта Барбарою. 
— господи, з ким я планую одружитися. 
— ти все ще можеш передумати, — сказала я і покрокувала вперед.  Таксист відчинив мені задні пасажирські двері і я сіла. Артем поклав наші валізи багажник і сів біля мене і прошепотів мені на вухо тихим бархани голосом від якого у мене все усередині затріпотіло.
— не дочекаєшся, пташеня. 
— пташеня?
— ага. 
Звідки, взялося це «пташеня»? Ніхто ніколи не називав так мене. Не буду брехати мені сподобалося. Всі називали мене Софійка, Софійця, Софочка, Софійобле. Пташеня звучить по-особливому. Немов ми справді закохані в одне одного і збираємося одружитися і ніколи не розлучитися. Хоча одне вірне. Ми одружимося завтра ввечері. Але розлучимося через деякий час.
Після того, як ми поселилися в готель ми замовили собі обід в номер.
— скажу, Артеме, ти знаєш, як задовольнити жінку. 
— звісно, — це що хитра посмішка у нього на обличчі? Артем Матвієнко знову подумав не про те, що я мала на увазі. 
— я не про це. Я про їжу. 
— звісно їжа. Я не розумію, як можна не любити бургери з яєшнею?
— а я не розумію, як можна їсти котлету з сиром чедер, з квашеними огірочками і все це до біса гостре! 
— доволі смачно, — знизив плечима хлопець жуючи в роті той бургер.
— доволі огидно.
— мовчи, Софіє, — сказав хлопець і зробив паузу, щоб пережувати свій огидний шматок бургера.
— інакше що? 
— змушу тебе з'їсти свій бургер.
— ти цього не зробиш! 
— впевнена? — з посмішкою і хитрістю в очах глянув на мене Артем. Мене пронизив страх, — менше з тим. Ти доїдай свій НЕогидний бургер, а я піду збиратися. — піднявся хлопець зі свого стільця.
— куди?
— на шопінг, Софіє, ми ж одружуємося завтра. — так, не можу дочекатися завтрашнього дня. І наступних днів, а особливо ті дні коли наші спільні друзі приїдуть нас з Артемом вбивати. 
Я доїла свій НЕогидний бургер. І пішла швидко збиратися. Ну слово «швидко» це не те, що характерезує мою метушню, коли я бігала по спальні і шукала одяг. 
Здається, я розклала його дуже добре, незважаючи на те, що я ненавиджу це робити. Менш більш я привела себе у порядок та пішла у вітальню нашого номеру, де на мене очікував Артем. 
— ну нарешті,  — вигукнув хлопець. 
— не плач, Артемію, я не було так довго. Незважаючи на те, що ти першим пішов одягатися. 
— що це за Артемію?
— ти ж називаєш мене пташеням, — зупинилась я і хлопець кивнув, — і я вирішила дати тобі теж прізвисько. 
— Софіє, це найгірша версія мого імені, яку я коли-небудь чув, — пробурмотів хлопець. 
— я нічого не кажу про «пташеня» і ти не кажи.
— воно тобі подобається. 
— ні. Не подобається, — збрехала я. Артем здивовано підняв обидві брови немов він знає, що це брехня. Цей чоловік читає мене, як відкриту книгу.
— я ніколи не чув більшої маячні, Софіє!
— я кажу правду. — намагалась виправдатися я, але він розсміявся, — що? Що смішного? 
— ти. Ти, Софіє, ти така смішна, коли брешеш. — відкрив хлопець двері номер пропустивши мене в коридор і крокували до ліфту.
— я не брешу.
— ага, я так і повірив, — сказав хлопець і двері ліфту відчинилися. Приїхавши в один з модних весільних шоурумів мене розбігалися очі. Тут стільки красивих суконь, що я важко видихнула. Від кольору до вибору. Один фасон кращий іншого. Хочеш сяяти? Тримай сукню з камінням сваровські. Хочеш мінімалізм? Ось тобі просту сукню з шовку нічого лишнього. Тут лише варто сказати свої побажання і консультант підбере найкращу сукню для тебе. Можливо і я одного дня одягну одну з них. 
— ти все ще можеш одягнути таку сукню, Софіє. 
— я собі пообіцяла, Артеме. 
І ось я стою біля вівтаря у короткій білій сукні. На мені рукавички верх, яких прикрашений перлинками у мене білі туфлі з сріблястими бантиками на носі. А Артем одягнений у чорний костюм трійку. Коли я сказала, що не одягну весільну сукню, то я побачила цю красу, яка зараз на мені. 
— Софіє Семків, ви готові стати моєю дружиною? 
— ні, може я втечу?
— я бачу ти не відмовляєшся від цієї думки.  
— ну а що? Можливо я впіймаю свою удачу. 
— ходімо, зробимо нарешті цю справу, — простягнув хлопець мені свою долоню. 
— ходімо, одружімося, — вклала я свою долоню у його. Наші пальці з'єдналися разом. Це так до біса неправильно. Але я думаю, що я на правильному шляху. 
— назвіть своє ім'я, будь ласка, — сказав реєстратор до нас з Артемом. 
— Артем Матвієнко 
— Софія Семків
— чи згоден ти Артеме, взяти за законну дружину Софію? Любити, оберігати, підтримувати у всьому поки смерть не розлучить вас? 
— так. 
— чи згодна ти Софіє, взяти за законного чоловіка Артема? Любити, оберігати, підтримувати у всьому поки смерть не розлучить вас? 
— так, — тепер Софія ти у повній халепі. Назад шляху немає. Тепер від цього я не зможу втекти. Я мала шанс поки не погодилася щойно. І тепер я не можу дати задню, як машини. 
Це буде чудова пригода, чи не так? Я в халепі. Я дійсно в халепі. Це повна срака. Чому я не можу сказати людині «ні»? Нам буде обговорити нові умови договору. Добре, що є договір чи не так? Так, добре.